Я ототожнював себе з Прісциллою лише через старі формальні причини. Якби вона була просто моєю знайомою, якою я переймався б так само мало, як сестрою, я не лише не поворушив би пальцем, щоб допомогти їй; навіть її страждання не затримались би в моїй пам’яті довше ніж на кілька хвилин. Але сталося так, що я сам принизився й зазнав катастрофи в її приниженні й катастрофі. Я скуштував несправедливості й жахнувся, ставши свідком процвітання тих, хто мене образив. Як часто це трапляється і яким гірким буває цей аспект людської руйнації! Нечестивці процвітають у нас на очах, і немає кінця-краю їхньому процвітанню. Яким благословенням було колись мати змогу вірити в пекло. Коли ця древня й поважна віра стерлася з нашої свідомості, ми втратили глибоку й грандіозну людську втіху. Але було навіть дещо образливіше, надзвичайно потворне й огидне для мене: оте видовище Роджера з його сивим волоссям, з його псевдовишуканістю підстаркуватого мирянина, що вчепився в дівчисько, яке могло б бути його донькою — цнотливою, свіжою й незаплямованою. Це безпосереднє сусідство юності й підстаркуватості ображає, і ображає не на жарт.
Пізніше порожні освітлені вулиці перетворилися на театральні лаштунки. Їхнім чорним тлом був борт корабля. Кам’яний причал і сталевий борт торкалися один одного, а я сів на каміння та прихилив голову до сталевих печер. Я опинився в крамничці й лежав під прилавком із жінкою, а полиці були вщерть заставлені клітками з мертвими тваринами, яких я забув нагодувати. Кораблі розділені на відсіки й порожнини, кораблі схожі на жінок. Їхня сталь тремтіла й співала, співала про хижих жінок: Крістіан, Меріґолд, мою матір — жінок-руйнівниць. Ні тлі темного неба я бачив щогли й вітрила могутніх кліперів. А потім я сидів на вокзалі Темпл-Мідс і беззвучно вив у своїй душі, страждаючи під тими безжальними склепіннями від мук, що їх заподіяли нечестивці. Чому ніхто не підняв слухавку? Опівночі потяг повіз мене геть. Якимось чином я розбив біло-синю порцелянову вазу. Виходячи на Паддінгтонському вокзалі, я залишив друзки в купе.
Я навідався до будинку Крістіан, куди відвезли Прісциллу. Пізніше ми з Рейчел були в саду. Це мені не наснилося. І хтось запускав повітряного змія.
Удома на мене чекала записка від Рейчел, а сама вона прийшла рано-вранці, тільки-но я повернувся додому, щоб розповісти мені, що сталося: як рознервувалася Прісцилла, як зателефонувала Крістіан, як приїхав Арнольд, як приїхав Френсіс. Я не з’являвся, і сестра розкапризувалася, мов немовля, що чекає на маму, яка десь забарилася, — сльози, страхи. Пізно ввечері Крістіан повезла Прісциллу геть на таксі. Арнольд і моя колишня дружина багато сміялися. Рейчел боялася, що я гніватимуся на неї. Я не гнівався. «Звичайно, ви безсилі, якщо вони вирішили інакше».
Прісцилла, вбрана в чорний пеньюар Крістіан, сиділа, обіпершись на стос білосніжних подушок. Її тьмяне фарбоване волосся було незачесаним і рідким, обличчя без косметики здавалося глевким, як глина чи тісто, і на його гладенькій поверхні закарбувалися неглибокі зморшки. Рот був широко роззявлений. З вигляду їй можна було дати сімдесят — вісімдесят років. Крістіан у темно-зеленому вбранні з ниткою справжніх перлин промінилася впевненим виглядом людини, яка організувала успішний прийом і керує ним. Її очі волого блищали, наче від сліз сміху чи тих сліз, що бринять на очах від задоволення або розчулення. Вона весь час розчісувала своє хвилясте червонясто-коричневе волосся чарівними тонкими пальчиками. Арнольд був по-хлоп’ячому збуджений, він увесь час вибачався переді мною, але при цьому постійно ззирався з Крістіан і реготав. Він надів свою «маску зацікавленого письменника»: я здебільшого глядач, спостерігач, але глядач, який розуміє. Його землисте обличчя було масним, він і далі по-дитячому свідомо затуляв свої розумні бліді очі розпущеним безбарвним волоссям. Оддалік від інших, потираючи руки, сидів Френсіс, одного разу він навіть плеснув у долоні, а його близько розташовані ведмежі баньки весь час кидали погляди на наші обличчя. Він постійно кивав у мій бік, наче кланявся, і бурмотів собі під ніс: «Усе гаразд, усе гаразд, усе буде гаразд, усе буде гаразд». Потім Френсіс запхав руку собі до штанів і заклопотано почухався. Рейчел стояла нерухомо, як людина, що вдає незворушність, а всередині аж вирує. Вона злегка посміхалася, ледь розтуливши нафарбовані цукрово-рожевою помадою вуста, усмішка то ширшала, то зникала, то з’являлася знову, наче не надто переконливо супроводжуючи якісь особисті думки.