— То Роджер сяє від щастя? — перепитала Рейчел, коли я розповів їй усе.
— Я ж не можу сказати про це Прісциллі, чи не так?
— Не тепер.
— Роджер і та дівуля. Господи, мене аж нудить!
— Знаю. Але проблема в Прісциллі.
— Що мені робити, Рейчел, що мені робити?
Розслаблена босонога Рейчел не відповіла. Вона легенько торкнулася свого обличчя там, де моя уява малювала синець. Ми обоє напівлежали в шезлонгах. Але, попри розслабленість, Рейчел була дуже жвава й мала знайомий вираз обличчя, який Арнольд називав «екзальтованим». Передчуття, чогось яскраво спалахнуло на її блідому, вкритому ластовинням обличчі й засвітилося в карих очах. Жінка мала збуджений і привабливий вигляд. Червонясто-золоте волосся було ретельно завите й нерозчесане.
— Якими механічними вони здаються, — зауважив я.
— Хто? Що?
— Дрозди.
Кілька дроздів, схожих на невеличкі механічні іграшки, уривистими кроками мандрували стежкою з підстриженої трави.
— Точнісінько, як ми.
— Про що ви, Бредлі?
— Механічні. Точнісінько, як ми.
— З’їжте ще молочного шоколаду.
— Френсіс полюбляє такий.
— Мені шкода його, але й Крістіан я теж добре розумію.
— Від усіх цих задушевних дружніх розмов про «Крістіан» мене аж нудить.
— Не звертайте на них уваги. Це ви просто самі собі щось вигадали.
— Ну, я вигадав усе своє життя. Мені хотілося, щоб вона вмерла. Щоб вона померла в Америці. Закладаюся, вона вбила свого чоловіка.
— Бредлі, ви ж знаєте, що насправді я не мала на увазі всіх тих жорстоких речей, що їх якось сказала про Арнольда.
— Так, знаю.
— У шлюбі люди часом кажуть дещо так, механічно, але ці слова не йдуть від серця.
— Від чого?
— Бредлі, не будьте таким…
— Моє — таке важке, мов велетенський камінь у грудях. Іноді ми раптом почуваємося приреченими.
— Ох, заради Бога, збадьортеся!
— Ви не зненавиділи мене за те, що я бачив… ну, знаєте, вас й Арнольда, того дня…
— Ні. Тепер ви лише здаєтеся ближчим.
— Я хотів би, я хотів би, щоб вона не зустрічалася з Арнольдом.
— Ви дуже до нього прив’язані, чи не так?
— Так.
— Ви не просто переймаєтеся тим, що він каже.
— Ні.
— Це дивно. Він такий грубий з вами. Мені відомо, що він нерідко вас ображає. Але мій чоловік дуже любить вас, справді.
— Не заперечуєте, якщо ми трохи змінимо тему?
— Ви такий кумедний, Бредлі. Якийсь безтілесний і сором’язливий, як школяр.
— Те, що та жінка раптом повернулася й увірвалася в моє життя, просто якийсь клятий шок для мене. А тепер вона вже простягнула свої пазурі до Арнольда. І Прісцилла…
— Вона гарна, ви ж самі знаєте.
— Ви теж.
— Ні. Але я визнаю її красу. Ви описували її зовсім не так.
— Вона змінилася.
— Арнольд думає, що ви досі її кохаєте.
— Якщо він так думає, то, напевно, через те що сам у неї закохався.
— А ви кохаєте її?
— Рейчел, ви хочете, щоб я закричав і не міг припинити?
— Ви таки школяр.
— Я зрозумів, що таке ненависть, лише завдяки їй.
— Бредлі, ви мазохіст?
— Не кажіть дурниць.
— Іноді мені здавалося, що вам подобаються Арнольдові глузування.
— Арнольд закоханий у неї?
— А куди, як ви гадаєте, він подався сьогодні, коли залишив нас?
— До… О, ви думаєте, що він повернувся до неї?
— Аякже.
— Дідько. Він бачився з нею лише двічі або тричі…
— Ви що, не вірите в кохання з першого погляду?
— То ви думаєте, що він…
— Він довгенько бесідував із нею в тому шинку. А ще вчора вночі, коли…