— Не кажіть мені цього. Він закоханий?
— Він не втрачає розуму. Мій чоловік матеріальний, але холодний. А ви — безтілесний і теплий. Він сам казав вам, що полюбляє будь-яке сум’яття, він прихильник драм. Арнольд надзвичайно допитливий, він хоче всюди запхати свого носа, заволодіти чимось, дізнавшись про це. Йому хотілося б стати для всіх отцем-сповідальником. І йому це, між іншим, непогано вдалося б: він, якщо захоче, уміє допомагати людям. Він уже випитав у Крістіан усе про ваш шлюб.
— О Господи-Боже.
— Ще тоді, в шинку. А вчора, підозрюю, вони… Добре, добре! Лише хотіла сказати, що я на вашому боці. І, якщо захочете, ми привеземо Прісциллу сюди.
— Уже запізно. О Боже, Рейчел, мені якось недобре.
— Ох, Бредлі, ви такий спантеличений. Ось, візьміть мене за руку. Беріть.
Під матовим склом веранди стало спекотно й задушливо. Земля й трава тепер пахли якось екзотично: ладаном, а не дощем і свіжістю. Рейчел підтягла свій шезлонг упритул до мого. Я відчував, як її обвисле тіло тисне на моє власне, мов сила тяжіння. Вона підсунула свою руку під мою і якось незграбно вчепилася мені в долоню. Так невміло могли б привітатися в Судний день два мерці. А потім Рейчел повільно повернулася до мене й поклала голову мені на плече. Я відчув запах її поту й чистий, свіжий аромат волосся.
У шезлонгу людина надзвичайно беззахисна. Я розмірковував, що могло значити це рукостискання. Не знав, скільки сили я можу докласти, як довго маю не відпускати її руку. Але, коли Рейчел умостилася на моєму плечі одним незграбним загарбницьким рухом, я раптом відчув досить приємну безпомічність. І одразу сказав:
— Рейчел, будь ласка, підведіться, зайдемо в будинок.
Вона вистрибнула з крісла. Я звівся на ноги повільніше. Тканина шезлонга провисла й слугувала поганим важелем, тому швидкість Рейчел видалася дивовижною. Я рушив за нею назирці до темної вітальні.
— Перепрошую, Бредлі. — Вона вже розчахнула двері до передпокою. У її голосі, що звучав стаккато, і поведінці чітко читалися думки. Я збагнув: якщо не обійму її негайно, може статися якийсь непоправний «інцидент». Я зачинив двері до передпокою та обійняв її. Не можу сказати, що вчинив це без задоволення. Я відчув гарячі пухкі плечі Рейчел та — знову — важке вмощування її голови.
— Ходімо сядемо, Рейчел.
Ми влаштувалися на канапі, і її вуста одразу ж притислися до моїх.
Звісно ж, я не вперше торкався Рейчел. Але заведені в суспільстві поцілунки в щоку й поплескування по руці частенько слугують лише щепленням проти сильних почуттів. Дивно, які нездоланні перепони охороняють ступінь близькості між людьми і як вони розсипаються від одного короткого дотику. Просто візьми когось за руку особливим чином чи навіть зазирни по-особливому в очі — і світ назавжди зміниться.
Але водночас із цим я, як вельмишановний Арнольд, не втрачав розуму чи принаймні намагався. Я не відривав своїх уст від уст Рейчел, і ми залишалися нерухомими так довго, що це вже ставало абсурдним. Тим часом я досі незграбно, але міцно обіймав її однією рукою за плечі, а в другій тримав її долоню.
Мені водночас здалося, що я пригортаю Рейчел і намагаюся її заарештувати. А потім ми відхилилися й пильно подивилися одне одному в очі — напевно, щоб зрозуміти, що з нами сталося.
Обличчя людини, яка щойно безповоротно оголила свої почуття, завжди повчальне й зворушливе. Обличчя Рейчел сяяло, було ніжним, засмученим, запитальним. Я відчув себе справжнім чоловіком, захотів висловити задоволення та вдячність.
— О, люба Рейчел, дякую.
— Я не просто намагалася вас розрадити.
— Я знаю.
— Між нами справді щось є.
— Я знаю й радію цьому.
— Мені хотілося… раніше… притулитися до вас міцніше… Але я соромилася. Я й тепер соромлюся.
— Я теж. Але… Ох, дякую вам.
Якусь мить ми посиділи мовчки, напружені, майже спантеличені, а потім я озвався.
— Рейчел, гадаю, я мушу йти.
— Ох, ви такий кумедний. Добре, добре. Школяр. Тікає подалі. Йдіть. Дякую, що поцілували мене.
— Річ не в тім. Усе склалося так досконало. Я боюся зіпсувати щось чи ще якось зашкодити.
— Так, ідіть. Я вже й сама достатньо зіпсувала все чи щось таке.
— Нічого не зіпсували. Ох, дурненька Рейчел. Це так чудово. Тепер ми стали ближчими, чи не так?
Ми підвелися й стояли, тримаючись за руки. Я раптом відчув себе надзвичайно щасливим і засміявся.
— Я дивакувата?
— Ні, Рейчел. Ви подарували мені шматочок щастя.
— Що ж, тоді тримайтеся за нього. Бо воно й моє теж.
Я відвів жорстке неслухняне руде волосся від блідого, укритого ластовинням, здивованого ніжного обличчя, відхилив його назад обома руками й поцілував жінку в чоло. Ми вийшли до передпокою. Почувалися незграбно, зворушено й хотіли попрощатися так, щоб не зіпсувати настрою, який панував між нами. Кожному з нас хотілося залишитися наодинці зі своїми думками.