Для митця все має зв’язок із його творчістю й живить її. Імовірно, мені варто детальніше описати свій тодішній душевний стан. Наприклад, у такому контексті: наступного ранку після вечора з кулею я прокинувся, паралізований тривогою. Замислився: може, варто просто зараз вирушити до «Патари» й забрати із собою Прісциллу. Це розв’язало б одразу кілька проблем. Я піклуватимуся про сестру. Цей просто нестерпний обов’язок завжди залишався зі мною, мов відчутний шип, що застряг у тілі мінливого егоїзму. Заразом я забрав би її подалі від Крістіан і сам забрався б подалі від Крістіан. Сама лише фізична відстань може допомогти й, напевно, завжди допомагає, коли йдеться про такі грубі чари. Я вважав Крістіан відьмою в моєму житті, ницим демоном, хоча себе я цим не виправдовував. Існують люди, які одразу ж, майже автоматично, викликають у нас нав’язливе егоїстичне занепокоєння й настирливе обурення. Після зустрічі з такою людиною треба якомога швидше тікати або втратити слух до її слів. (Чи поводитися як «святий», але тепер це було б недоречно.) Я знав, що, якщо залишуся в Лондоні, неодмінно знову побачуся з Крістіан. Мені довелося б це зробити через Арнольда, щоб зрозуміти, що відбувається. А ще мені довелося б зробити це, бо зробити це все одно довелося б. Ті, хто перебував у полоні такої одержимості, зрозуміють, як я почувався.
Коли я кажу, що також вважав, що маю поїхати з Лондона, через те що тільки-но сталося між мною й Рейчел, мені не хотілося б, щоб ви думали, наче я керувався лише моральними застереженнями делікатного характеру, хоча деякі застереження все ж були. Я відчував щодо Рейчел якесь цікаве відособлене задоволення, яке мало безліч складників. Одним із таких складників була непристойна, груба та примітивна думка, що я взяв гору над Арнольдом. Чи, мабуть, це занадто грубо сказано. Тепер я почувався по-новому захищеним від Арнольда. З’явилося дещо важливе для нього, що я знав, а він — ні. (Лише пізніше мені спало на думку, що Рейчел могла вирішити розповісти чоловікові про наші поцілунки.) Такі знання завжди глибоко втішають свого власника. Хоча, буду справедливим до себе, я не збирався рухатися в цьому напрямку далі. Було дивовижним, як насправді далеко ми зайшли за час нашого коротенького спілкування наодинці. А те, що ми зайшли так далеко, як зауважила пізніше Рейчел, свідчило про те, що в наших душах для цього вже давно був готовий ґрунт. Такі діалектичні стрибки від кількості до якості — не дивина в людських стосунках. Була й ще одна причина поїхати геть. Тепер я мав більш ніж достатньо матеріалів для роздумів, і мені хотілося обдумати все без настирливого втручання навколишніх подій. До цієї миті нам удавалося добре впоратися з усім, не втратити гідності й розуму. Виникла навіть якась завершеність. Учинок Рейчел надзвичайно заспокоїв мене. Я не відчував своєї провини. І мені хотілося мирно насолодитися теплом у променях цієї розради.
Однак, щойно я вирішив бути розсудливим, одразу зрозумів, що не можна ось так заразом вирішити всі мої проблеми. Ідея про наше з Прісциллою перебування вдвох у «Патарі» виявилася нежиттєздатною. Мені було відомо, що я не зможу працювати, якщо сестра буде в будинку. Мою роботу унеможливить не лише її нервова присутність. Я знав, що дуже скоро вона зведе мене з розуму своїм свинством. До того ж наскільки серйозно вона захворіла? Може, вона потребувала медичного догляду, психіатричного лікування й електрошока? А що я мав чинити з Роджером і Меріґолд, із намистом з кришталю та лазурі й норковим палантином? Поки ці справи не владнаються, Прісцилла мусить залишитися в Лондоні, а отже — я теж.