Р.
Р. S. Я прочитала відгук і надсилаю його із цим листом. Гадаю, вам не варто його видавати. Це б дуже образило Арнольда. Ви з ним мусите любити одне одного. Це дуже важливо. Ох, допоможіть мені не втратити глузду.
Це емоційне й заплутане послання водночас стурбувало, зворушило, роздратувало, задовольнило й страшенно налякало мене. Що це нове й видатне відбувається зі мною і які воно матиме наслідки? Чому жінкам обов’язково робити все таким визначеним? Чому б їй не дозволити нашому дивному досвіду зберегти трохи своєї приємної невизначеності? Я й сам уявляв її «союзником» проти (проти?) Арнольда. Але вона висловила цю жахливу ідею вголос. І якщо я маю втратити глузд від того, що між Арнольдом і Крістіан щось є, чи допоможе мені, якщо Рейчел теж збожеволіє? Тепер я злякався цих її «потребую». Нині мені надзвичайно хотілося побачитися з Арнольдом і щиро побесідувати з ним, можливо, навіть погорлати одне на одного. Але тепер щира бесіда з Баффіном видавалася мені майже неможливою. У цілковитому сум’ятті я просто там, де стояв, сів на стілець, щоб усе обміркувати. Задзвонив телефон.
— Привіт, Пірсон! Це Гартборн. Я збираюся влаштувати невеличку вечірку для народу з бюро.
— Невеличке що?
— Невеличку вечірку для народу з бюро. Хотів запросити Бінґлі, Метсона, Гайдлі-Сміта, Калдікотта й Дайсона, звісно, з дружинами, а ще міс Веллінґтон, міс Сірл і місіс Бредшоу…
— Чудово.
— Але хотів переконатися, що ви зможете прийти. Між іншим, знаєте, ви будете в нас почесним гостем!
— Дуже люб’язно з вашого боку.
— Тепер скажіть мені, який день вас улаштовує, і я візьмуся за запрошення. Усе буде, як у старі добрі часи. Люди так часто питають про вас, от я й подумав…
— Мене влаштує будь-який день.
— Понеділок.
— Гаразд.
— Добре. Тоді в мене о восьмій годині. О, до речі, мені запрошувати Ґрей-Пелема? Він прийде без дружини, тож усе буде гаразд.
— Добре, добре.
— І я хотів би ще домовитися з вами про обід.
— Я вам зателефоную. У мене зараз немає під рукою записника.
— Домовилися, не забудьте про вечірку, обіцяєте?
— Я запишу собі. Красно дякую.
Щойно я поклав слухавку, хтось подзвонив у двері. Я підійшов і відчинив. Це була Прісцилла. Вона промаршувала повз мене до вітальні й одразу ж зайшлася слізьми.