— О Господи, Прісцилло, припини.
— Ти хочеш лише, щоб я припинила плакати.
— Гаразд, лише цього й хочу. Припини плакати.
Вона відкинулася у великому «Гартборновому» кріслі й насправді припинила. Її волосся було жахливо сплутаним, темний проділ зиґзаґом перетинав голову. Сестра лежала в кріслі мляво, негарно розчепіривши ноги й роззявивши рота. Одна панчоха мала дірку на коліні, і крізь неї маленьким горбочком випиналася рожева, з плямками плоть. — Ох, Прісцилло, мені так шкода.
— Так. Хай тобі буде шкода, Бредлі. Гадаю, ти маєш рацію. Мені краще повернутися до Роджера.
— Прісцилло, ти не можеш…
— Чому ні? Ти змінив думку? Увесь час торочив, що мені варто повернутися додому. Ти казав, що він такий нещасний і будинок занедбаний. Гадаю, я потрібна йому. І це мій дім. У мене немає іншого. Можливо, тепер він краще до мене ставитиметься. Бредлі, я думаю, що божеволію, втрачаю розум. Як це відбувається, коли люди божеволіють? Вони розуміють, що втрачають глузд?
— Зовсім ти не божеволієш.
— Думаю, я ляжу, якщо ти не проти.
— Вибач, я досі не застелив гостьове ліжко.
— Бредлі, твоя шафка здається якоюсь інакшою. Щось зникло. Куди ти переставив ту пані на водяному буйволі?
— Пані на водяному буйволі? — Я подивився на порожнє місце, де чогось бракувало. — А, так. Я віддав її. Подарував Джуліан Баффін.
— Ох, Бредлі, як ти міг, вона була моя, моя! — Прісцилла тихенько застогнала, і знову потекли сльози. Сестра заходилася безрезультатно нишпорити в ташечці, намагаючись знайти носовичок.
Я згадав, що формально вона мала рацію. Багато років тому я подарував фігурку пані на водяному буйволі Прісциллі, а потім знайшов цю гарненьку дрібничку в одній із її шухляд і поцупив.
— Ох, люба! — Я відчув, що шаріюся точнісінько, як описала Рейчел.
— Ти навіть не зміг зберегти її для мене.
— Я поверну її.
— Я дозволила тобі взяти фігурку лише тому, що могла навідувати її тут. Мені подобалося навідувати її тут. Тут було її місце.
— Мені страшенно шкода…
— Я ніколи більше не побачу своїх прикрас, а тепер навіть вона зникла, моя остання люба дрібничка зникла.
— Прошу, Прісцилло, я справді…
— Ти дав її тій зіпсованій дівці.
— Вона попросила. Я справді поверну її, будь ласка, не переймайся. А тепер, прошу, ляж у ліжко й відпочинь.
— Вона була моя, ти подарував її мені.
— Знаю, знаю. Я принесу її назад, а тепер давай, можеш лягти в моє ліжко.
Прісцилла рушила до спальні й одразу ж упала на ліжко.
— Ти не хочеш роздягнутися?
— Який у цьому сенс? Який сенс у будь-чому? Краще б я померла.
— Ох, Прісцилло, зберися. Я радий, що ти повернулася до мене. А чому ти пішла звідти?
— Арнольд чіплявся до мене.
— О Господи!
— Я відштовхнула його, і він розлютився. Напевно, він розповів про це Крістіан. Вони були внизу — сміялися, сміялися і сміялися. Мабуть, вони сміялися з мене.
— Я так не думаю. Просто вони щасливі.
— Ну, я це ненавиджу, ненавиджу.
— Арнольд був там по обіді?
— О, так, щойно ти пішов, він одразу повернувся й був там майже цілий день, вони влаштували внизу грандіозний ланч, я відчувала запах їжі, але не хотіла їсти; я чула, як вони весь час сміялися. Я була їм непотрібна, вони майже на цілий день залишили мене саму.
— Бідолашна Прісцилла.
— Я його не зношу. І її теж. Насправді я була їм там непотрібна, вони не люблять мене по-справжньому, щоб допомогти мені, це просто якась гра, просто жарт.
— Твоя правда.
— Вони просто гралися зі мною, впивалися й хизувалися цим. Ненавиджу їх. Почуваюся напівмертвою. Наче стекла всередині кров’ю. Ти думаєш, я втрачаю розум?
— Ні.
— Вона казала, що прийде лікар, але ніхто не прийшов. Я жахливо почуваюся, мабуть, у мене рак. Усі нехтують мною, усі знають, що зі мною сталося. Бредді, ти можеш зателефонувати Роджерові?
— О ні, будь ласка…
— Я мушу повернутися до Роджера. А вдома мене може оглянути доктор Мейсі. Чи інакше я вб’ю себе. Але всім буде байдуже.
— Прісцилло, роздягнися як слід. Або вставай і зачешися. Не можу дивитися, як ти лежиш у ліжку в одязі.
— Яке це має значення, яке це має значення?
Укотре подзвонили у двері. Я побіг відчиняти. За ними стояв Френсіс Марло й з улесливою сором’язливістю мружив очиці.
— Ох, Бреде, пробачте, що я прийшов…
— Заходьте, — сказав я. — Ви пропонували доглянути за моєю сестрою. Вона тут, і я наймаю вас.
— Справді? Добренько, добренько!