— Можете зайти й беріться до роботи. Вона там. Можете дати їй заспокійливе?
— Я завжди маю…
— Добре, давайте. — Я підняв слухавку та набрав номер Рейчел.
— Привіт, Рейчел.
— О… Бредді.
З її тону я одразу збагнув, що вона сама. Жінка може передати так багато, просто промовивши ваше ім’я.
— Рейчел, дякую за милого листа.
— Бредді… чи можу я побачити вас… незабаром… просто зараз?
— Рейчел, послухайте. Прісцилла повернулася, і Френсіс Марло теж тут. Послухайте. Я дав Джуліан водяного буйвола з панянкою на спині.
— Що дали?
— Маленьку бронзову фігурку.
— A-а. Справді?
— Так. Вона попросила її, пригадуєте, тут?
— О, так.
— Ну, якщо чесно, вона Прісциллина, а я забув, і тепер сестра хоче її повернути. Ви можете забрати її в Джуліан і принести або надіслати? Скажіть, що мені дуже шкода…
— Вона кудись пішла, але я знайду фігурку. І одразу принесу її.
— Тут повно людей. Ми не будемо…
— Так-так. Я приїду.
— Він спиляв мою магнолію, — жалілася Прісцилла. — Сказав, що вона кидала тінь на клумбу. Сад завжди був його садом. Будинок — його будинком. Навіть кухня — його кухнею. Я віддала цьому чоловікові ціле життя. Більше в мене нічого не залишилось.
— Доля людська — сумна й жахлива, — пробурмотів Френсіс. — Усі ми демони одне для одного. Так, демони. — Він мав задоволений вигляд, копилив свої червоні губи та щасливо глипав на мене скромними ведмежими очицями.
— Прісцилло, дозволь мені розчесати тобі волосся.
— Ні, не зношу, коли мене торкаються. Я почуваюся хворою на проказу, відчуваю, як гниє моя плоть, упевнена, що від мене вже тхне…
— Прісцилло, зніми нарешті свою спідницю, вона ж помнеться.
— Яке це має значення? Хіба щось узагалі має значення? Ох, яка я нещасна!
— Скинь принаймні черевики.
— Сумна й жахлива, сумна й жахлива. Демони. Демони. Та-а-ак.
— Прісцилло, спробуй розслабитися. Ти закоцюбла, як мрець.
— Я хотіла б померти.
— Спробуй хоча б улаштуватися зручніше.
— Я віддала йому своє життя. Іншого в мене немає. У жінок узагалі більше нічого немає.
— Марна й безглузда. Марна й безглузда.
— Ох, мені так страшно…
— Прісцилло, немає чого боятися. Господи, як ти мене засмучуєш!
— Страшно.
— Скинь, будь ласка, черевики.
Пролунав дзвінок. Я відчинив Рейчел двері й уже кривив жалюгідну гримасу, коли побачив, що за нею стоїть Джуліан.
Рейчел була вбрана у світло-зелений плащ-мілітарі. Руки вона запхала до кишень, а обличчя довірливо дивилося в мій бік і світилося якоюсь цілеспрямованою рішучістю. Ми негайно ззирнулися, і я зрозумів, як далеко ми зайшли відтоді, коли бачились востаннє. Зазвичай люди не вдивляються одне одному в очі, тож це було приємним потрясінням. Джуліан одягла жовтувато-коричневий вельветовий костюм і коричнево-золотистий індійський шарф. Вона мала вульгарний вигляд, але начепила на обличчя сором’язливий і смиренний юнацький вираз, наче намагалася сказати: «Мені відомо, що я тут наймолодша, найнезначніша й маю найменше досвіду, але докладу всіх зусиль, аби стати в пригоді; як люб’язно з вашого боку взагалі звернути на мене увагу». Увесь цей вигляд був лише маскою. Насправді молодь самовпевнена й абсолютно безжальна. Я побачив, що дівчина тримала фігурку буйвола й чималий букет ірисів.
Рейчел багатозначно сказала:
— Джуліан повернулася додому й наполягала, що хоче сама віддати фігурку.
— Звичайно, я дуже рада повернути її Прісциллі, — погодилася донька, — звісно ж, це її річ і нехай залишається з нею. Дуже сподіваюся, що це трішки розрадить її, і вона почуватиметься краще.
Я запросив їх і провів до спальні, де Прісцилла й далі бесідувала з Френсісом.
— Він і гадки не мав про рівність між нами, гадаю, чоловіки взагалі про це нічого не знають, вони зневажають жінок…
— Чоловіки жахливі, жахливі…
— Прісцилло, до тебе гості!
Моя сестра сиділа, обіпершись на кілька подушок, а з-під ковдри визирали її черевики. Вона мала червоні й набряклі від сліз очі, а рот витягся жалісливим прямокутником, схожим на щілину поштової скриньки.
Джуліан підійшла до ліжка й сіла. Вона шанобливо поклала букет поряд із Прісциллою і, наче граючись із дитиною, стала повільно підсувати до неї ковдрою фігурку пані на водяному буйволі, а коли дісталася западинки між грудьми, залишила її на Прісциллиній блузці. Моя сестра не зрозуміла, що це, налякалася й тихенько, з відразою, скрикнула. Джуліан тим часом спало на думку поцілувати її, тож вона потяглася до Прісциллиної щоки. Підборіддя обох жінок із клацанням зіштовхнулися.