— Ось, Прісцилло, — заспокійливо сказав я, — ось твоя пані на водяному буйволі. Вона після всіх поневірянь повернулася додому.
Джуліан утекла до ніг ліжка. Вона дивилася на мою сестру з розпачливим і досі трохи сором’язливим співчуттям, ледь розтуливши рота й склавши руки, наче для молитви. Здавалося, ніби дівчина просить Прісциллу пробачити її молодість, красу, цнотливість, незіпсованість і те, що вона має майбутнє, тим часом як моя сестра — стара, потворна, грішна, підтоптана й попереду на неї не чекає нічого. Контраст між ними болісним спазмом розітнув кімнату.
Я відчув біль, відчув страждання своєї сестри та сказав:
— І найгарніші квіти для тебе, Прісцилло. Хіба тобі не пощастило?
Прісцилла пробурмотіла у відповідь:
— Я не дитина. Ви не мусите так… жаліти мене. Не мусите дивитися на мене… і поводитися так, мовби…
Вона намацала водяного буйвола, і на мить мені здалося, наче вона хоче погладити його. А потім сестра жбурнула фігурку через усю кімнату та влучила в стінну панель. Знову потекли сльози, і вона заховала обличчя між подушок. Іриси впали на підлогу. Френсіс підняв фігурку, сховав її в долонях і посміхнувся. Я жестом запропонував Баффінам вийти з кімнати.
У вітальні Джуліан озвалася:
— Мені страшенно шкода.
— Тут немає твоєї провини, — заспокоїв я.
— Мабуть, це жахливо — бути такою…
— Ти й уявити не можеш, — погодився я, — як це — бути такою. Тому навіть не намагайся.
— Мені страшенно шкода її.
— Тепер можеш бігти у справах, — запропонувала Рейчел.
— Ох, я б хотіла… — нерішуче почала Джуліан. — Ну, добре.
Вона пішла до дверей, а потім звернулася до мене:
— Бредлі, можна вас на кілька слів? Може, проведете мене до рогу вулиці? Я вас надовго не затримаю.
Я змовницьки махнув Рейчел рукою та вийшов за її дитиною з будинку. Вона, не озираючись, упевнено минула двір і повернула на Шарлотта-стрит. Яскраво сяяло холодне сонце, і я відчув значне полегшення від того, що раптом опинився серед натовпу невідомих, заклопотаних, байдужих людей під ясним синім небом.
Ми ступили кілька кроків вулицею й зупинилися обіч червоної телефонної будки. Тепер Джуліан мала безтурботний хлоп’ячий вигляд. Було помітно, що їй теж полегшало. Позаду неї височіла Поштова вежа, і я так чітко й близько бачив усі її блискучі сріблясті деталі, що сам собі здавався заввишки з неї. Я був високий і випростав спину: так добре було опинитися тієї миті за межами будинку, подалі від червоних Прісциллиних очей і тьмяного волосся, побути хоча б мить із кимось молодим, гарним, цнотливим, незіпсованим, у якого є майбутнє.
Джуліан озвалася з відповідальним виглядом:
— Бредлі, мені так шкода, що я все зіпсувала.
— Ніхто не зміг би впоратися краще. Справжнє страждання спалює всі мости.
— Як гарно ви сказали! Але святий зміг би втішити її.
— Таких не існує, Джуліан. Та й ти ще замолода, щоб бути святою.
— Я знаю, що ще дурнувато юна. Ох, любий Боже, бути старим — так жахливо! Бідолашна Прісцилла… Послухайте, Бредлі, я хотіла лише щиро подякувати вам за листа. Він здається мені найкращим із тих, що я коли-небудь отримувала.
— Якого листа?
— Листа про мистецтво, мистецтво та істину.
— А, того. Так.
— Я вважаю вас своїм учителем.
— Дуже люб’язно з твого боку, але…
— Я б хотіла, щоб ви дали мені довший список книжок.
— Дякую, що принесла назад водяного буйвола. Я дам тобі замість нього щось інше.
— О, справді дасте? Будь ласочка. Будь-що, будь-яку дрібничку. Я була б щаслива мати якусь вашу річ. Думаю, мене надихатиме щось, що так довго належало вам, чого ви так часто торкалися.
Ці слова зворушили мене.
— Я пошукаю щось. А зараз мені ліпше…
— Бредлі, не йдіть. Ми майже ніколи не розмовляємо. Тобто я розумію, що зараз не час, але зустріньмося знову незабаром, я хотіла б поговорити з вами про «Гамлета».
— «Гамлета»! Ну, добре, але…
— Я мушу підготуватися до іспиту. І, знаєте, Бредлі, я погоджуюся з тим відгуком, що ви написали про татову книжку.
— Де ти бачила відгук?
— Я побачила, як мама жбурнула його, і вона мала такий таємничий вигляд…
— Не надто чесно з твого боку.
— Знаю. Мені ніколи не стати святою, навіть коли я буду такою старою, як ваша сестра. Але я справді вважаю, що татові варто хоч раз почути правду про себе; у інших з’явилась якась бездумна звичка розхвалювати його, він відомий письменник і важлива постать у літературному світі й таке інше; ніхто не оцінює його творчості по-справжньому критично, як робили б це, якби він не був знаменитим. Просто змова якась…