Мені хотілося б підкреслити, що такі пояснення не лише примітивні та «грубі», а й не влучають у ціль. Навіть розмірковуючи про можливість кохатися з Рейчел (а тоді я вже про це міркував, проте зі свідомо контрольованою неоднозначністю), я не був таким недалеким дурнем, щоб повірити, що буденна сексуальна розрядка подарує мені ту безмежну свободу, якої я так прагнув; я не мішав докупи божий дар і тваринні інстинкти. Проте наша свідомість настільки складно влаштована і її шари так тісно переплетені, що один тип змін нерідко символізує чи слугує праобразом для змін зовсім іншого штибу. Ти усвідомлюєш підводні течії, відчуваєш лещата долі, помічаєш дивовижні збіги — і світ повниться знаками: це не обов’язково свідчить про божевілля чи зародження параної. Такі речі й справді можуть бути провісниками реальних метаморфоз, які ще не відбулися. Майбутні події дійсно кидають навколо себе тіні. Письменникам відомо, що їхні книжки часто пророчі. Вони без зусиль помічають те, що станеться насправді. А що ці передбачення не лише пророчі, а ще й двозначні, збуватися вони можуть у геть іншій формі. Так сталося й тепер.
Не було нічого легковажного в тому, що передчуття неминучого одкровення об’єдналися з моїми турботами щодо книжки. Якщо якісь значні зміни мали ввірватися до мого життя, це обов’язково мусило стати частиною мого митецького розвитку, адже, розвиваючись як людина, я розвивався як митець. Рейчел і справді могла бути божественним посланцем. Вона кидала мені виклик, на який я муситиму відповісти або рішуче, або навпаки. Часто, розмірковуючи про себе серйозніше, доходив висновку, що я поганий митець, тому що боягуз. Та чи стане хоробрість у житті прототипом хоробрості в мистецтві, а може, навіть спонукатиме до неї?
Однак описати дилему можна було й по-іншому: грандіозний мислитель та автор вищий від наведених думок, він мусить співіснувати в мені з сумлінною сором’язливою людиною, сповненою вразливих моральних вагань і світських страхів. Я мусив брати до уваги Арнольда. Чи стане мені духу, якщо доведеться спровокувати справедливий Арнольдів гнів і протистояти йому? А ще не варто забувати про Крістіан. Я ще навіть не брався за владнання справ із Крістіан у моїй голові. Вона вешталася моєю свідомістю. Я хотів побачити її знову. Навіть відчув до її яскравої нової дружби з Баффіном щось, що дуже було схоже на ревнощі. Її енергійне, допитливе, помережане дрібними зморшками обличчя приходило до мене вві сні. Чи вистачить Рейчел сил, щоб захистити мене від цієї загрози? Мабуть, нині відбувалося те саме, що й завжди: я знову шукав собі захисника.
Тепер, у ретроспективі, мене збентежив вигук Рейчел щодо її чоловіка: «Він наш раб!» Таке нечасто почуєш, а тоді мені навіть здалося, що я зрозумів цю фразу. Але що вона означала насправді? Якщо ці слова правдиві, то невже правдиві й усі інші сказані про нього огидні речі? Чи не варто мені припинити вагатися та зрозуміти, що між нами все було буденним? Хіба ці роздуми не грішні? Можна легко потрапити в ідіотську залежність від «смиренності перед долею». Краще ніколи не знати до себе драматичних почуттів; святим вони точно не відомі. А що я не святий, довго поринати в ці роздуми мені не вдасться. Єдине, що можна вчинити на шляху до спокути, — ще ретельніше подумати про Арнольда: і навіть у цьому я відчував якесь неприродне задоволення. Я вирішив, що мушу якомога швидше побачитися з Арнольдом і (але як?) відверто поговорити з ним. Хіба не він був ключовою постаттю? Як я насправді ставився до нього? Цікаве питання. Я вирішив — і це рішення заспокоїло мене, — що, перш ніж я знову побачуся з Рейчел, на мене чекає тривала бесіда з її чоловіком.
Отак я собі міркував, намагаючись знайти спокій. Але близько п’ятої години того самого дня я знову шаленів, захóдився незбагненним шаленством. Що це було: кохання, секс, мистецтво? Я відчував гостру потребу зробити щось, вчинити якось — це бажання завжди дошкуляє людям, які стикнулися з нерозв’язною дилемою. Якби ми тільки могли щось удіяти, поїхати геть, дістатися кудись, надіслати листа, ми одразу б утамували тривогу, яка насправді — просто страх майбутнього, що набуває форми страху перед темрявою теперішніх власних бажань: «благоговійного жаху», як кажуть філософи, який народжений не розумінням пустоти, а приголомшливою здогадкою, що ти потрапив у лещата якихось могутніх, але поки що не зрозумілих мотивів. Під впливом цих відчуттів я поклав у конверт свій відгук на Баффінову книжку й надіслав його Арнольдові. Але спочатку ретельно перечитав.
«Нова книжка Арнольда Баффіна потішить його численних прихильників. Це саме те, чого так часто й наївно прагне читач, — “суміш усього, що вже було”. У ній ідеться про біржового маклера, який у п’ятдесят років вирішує стати монахом. Але чоловікові заважає сестра його майбутнього абата — завзята пані, яка нещодавно повернулася зі Сходу й намагається навернути нашого героя у буддизм. Вони витрачають чимало часу на довжелезні релігійні дискусії. Кульмінацією стає сцена, у якій абата (алюзія на Ісуса Христа) вбиває важке бронзове розп’яття, що випадково (чи й справді випадково?) падає на нього під час урочистої меси.