— Це його треба визнати божевільним і замкнути.
— Бредлі, що зі мною буде? Я муситиму накласти на себе руки, нічого іншого мені не залишиться. Я не можу повернутися до Роджера, він з’їдає мій мозок, зводить мене з розуму. Він ламав речі, а потім казав, що це скоїла я й забула.
— Він дуже погана людина.
— Ні, це я погана, так, погана, я казала йому такі жорстокі слова. Упевнена, що він гуляє з дівчатами. Якось знайшла в нього носовичок, а я сама користуюся лише серветками.
— Заспокойся, Прісцилло. Я принесу тобі подушки.
— Потримай мене за руку, Бредлі.
— Я й так тримаю!
— Якщо хочеш убити себе — це божевілля?
— Ні. Але ти не хочеш себе вбивати. Це просто незначна депресія.
— Депресія! Ох, якби ти тільки знав, що я відчуваю. Мені здається, наче я вся зроблена зі старого дрантя, я труп зі старого дрантя. Ох, Бредлі, не залишай мене, інакше я втрачу глузд цієї ночі.
— Пам’ятаєш, як ми, коли були дуже маленькими, казали мамусі не спати цілу ніч і стерегти нас? Вона обіцяла, що так і вчинить, а наступної миті ми вже спали й вона тихенько йшла геть.
— І нічник. Бредлі, як гадаєш, можна мені ввімкнути нічник?
— У мене його немає, а зараз уже пізно. Завтра я куплю тобі нічник. Там, біля ліжка, є лампа, можеш увімкнути її.
— У Крістіан над дверима було таке віялоподібне віконце, крізь нього з коридору лилося світло.
— Я не зачинятиму дверей, тож ти бачитимеш світло на сходах.
— Я думаю, що в темряві помру від переляку, мої думки мене вб’ють.
— Послухай, Прісцилло, післязавтра я поїду за місто, Щоб попрацювати. Ти залишишся тут із Френсісом, і все буде гаразд.
— Ні-ні-ні-ні, Бредлі, будь ласка, не залишай мене. Роджер може прийти…
— Він не прийде. Я точно знаю, що не прийде…
— Я помру від сорому й страху, якщо тут з’явиться Роджер… Ох, моє життя таке нікчемне; бути мною жахливо, ти не можеш навіть уявити, як це: прокидатися щоранку й лякатися від розуміння того, що ти — це досі ти. Бредлі, ти не поїдеш від мене, чи не так? У мене нікого, крім тебе, немає.
— Гаразд, гаразд…
— Ти обіцяєш, що не поїдеш? Обіцяєш?..
— Не поїду… поки що…
— Скажи «обіцяю», скаже це, скажи це слово…
— Обіцяю.
— У мене якийсь туман у голові.
— Це сон. На добраніч, хороша дівчинко. Я залишу двері прочиненими. Ми з Френсісом будемо зовсім поряд.
Прісцилла ще трохи посперечалася, але я залишив її й повернувся до вітальні. Її освітлювала одна-єдина лампа, і кімнатою розливалися червонясті сутінки. Зі спальні чулося бурмотіння, потім запала тиша. Я почувався виснаженим. Це був довгий день.
— Що це так огидно тхне?
— Це гас, Бредлі. Не можу знайти сірники.
На підлозі, біля пломінкої гасової лампи, сидів Френсіс із пляшкою хересу. Рідини в пляшці значно поменшало.
— Звісно ж, ніхто не може пам’ятати себе в лоні, — сказав я йому. — Це неможливо.
— А от і можливо. Навіть ви можете.
— Нонсенс.
— Можна навіть пригадати, на що це було схоже, коли ми перебували в лоні, а наші батьки кохалися.
— Той, хто вірить у це, повірить у будь-що.
— Мені шкода, що я засмутив Прісциллу.
— Вона й далі говорить про самогубство. Кажуть, ті, хто говорить про самогубство, не наважуються на нього.
— Це не так. Думаю, вона могла б наважитися.
— Ви залишитеся з нею, якщо я поїду?
— Звичайно, мені лише потрібні їжа, дах над головою й трохи…
— Усе одно я не можу поїхати. О Господи! — Я обіперся на один зі стільців і заплющив очі. Переді мною з’явився заспокійливий образ обличчя Рейчел, схожого на тропічний місяць. Я хотів поговорити з Френсісом про себе, але міг висловлюватися лише загадками, тож сказав:
— Прісциллин чоловік закохався в молоду дівчину. Вона вже цілу вічність його коханка. І тепер він такий щасливий, що позбувся Прісцилли. Хоче одружитися з тією дівчиною. Звичайно, Прісциллі я нічого не казав. Хіба це дивно, коли хтось закохується? Це може статися будь із ким коли завгодно.
— Тож, — підсумував Френсіс, — Прісцилла опинилася в пеклі. Тобто ми всі там перебуваємо. Життя — це мука, свідомість — це тортури, і не закричати нам допомагає лише морфій.
— Ні-ні, — заперечив я, — хороше теж трапляється. Як, наприклад… кохання.
— Кожен з нас дере горлянку у своїй власній, оббитій повстю камері.
— От і неправда. Коли кохаєш когось по-справжньому…
— То ви закохалися, — здогадався Френсіс.
— Нічого подібного!
— У кого? Ага, власне, я й сам знаю й можу сказати вам.