— Де Арнольд?
— Пішов до бібліотеки. Так він сказав. А Джуліан поїхала на поп-фестиваль.
— Я надіслав Арнольдові відгук. Він говорив що-небудь?
— Я ніколи не бачила, як він читає листи. Мені він нічого не казав. О, Бредлі, слава Богу, ви прийшли!
Я обійняв Рейчел у передпокої, за вітражним склом вхідних дверей біля вішалки, і крізь рудий серпанок жіночого волосся побачив розмальований естамп із портретом місіс Сіддонс, який висів неподалік. Перед очима в мене досі стояв образ широкого блідого обличчя Рейчел, яке в екстазі полегшення вкрилося зморшками, коли вона відчинила двері. Це привілей, коли тебе так зустрічають. Є люди, яких за ціле життя жодного разу не приймали так привітно. Помітно було, що Рейчел уже поважного віку, що вона вже немолода й стомлена, і це зворушило мене.
— Послухайте, ходімо нагору.
— Рейчел, я хотів поговорити…
— Поговорите нагорі, я не збираюся вас їсти.
Вона взяла мене за руку, повела за собою, і за мить ми опинилися в спальні, де я бачив, як Рейчел лежала з простирадлом на обличчі, наче небіжчиця. Щойно ми зайшли, як вона запнула завіси та стягнула з ліжка зелене шовкове покривало.
— А тепер, Бредлі, сідайте коло мене.
Ми незграбно сіли пліч-о-пліч і витріщилися одне на одного. М’якою долонею я відчував шорсткість ковдри. Привітний образ зник, і я почувався заціпенілим від зніяковілості й тривоги.
— Я лише хочу торкнутися вас, — сказала жінка. І обережно торкнулася мене кінчиками пальців, легенько пробігла ними по моєму обличчю, шиї й волоссі, наче я був святою іконою.
— Рейчел, ми мусимо зрозуміти, що робимо, я не хочу поводитися погано.
— Відчуття провини вплине на вашу роботу. — Вона легенько стулила пучками мої очі.
Я відхилився від неї.
— Рейчел, ви ж не робите це просто на зло Арнольдові?
— Ні. Гадаю, спочатку я думала про це як про самозахист, а потім та жахлива сцена — ну, знаєте, у цій кімнаті, ви були тут, ви наче опинилися із цього боку бар’єра, і я вже так давно вас знаю, ви ніби зіграли якусь особливу роль, мов лицар, на якого покладено обов’язок, мій лицар, такий потрібний, такий дорогоцінний; я раніше трохи вважала вас мудрецем, таким собі відлюдником чи аскетом…
— А панянки завжди дістають особливе задоволення, зваблюючи аскетів.
— Можливо. А я зваблюю вас? Хай там як, я мушу продемонструвати свою волю, інакше помру від приниження чи ще чогось такого. Я відчуваю, що настала священна мить.
— Це може виявитися ще тією безбожною ідеєю.
— Це й ваша ідея теж, Бредлі. Подивіться, де ви опинилися!
— Ми обидва — пристойні літні люди.
— Я не пристойна.
— Ну, тоді тільки я. Я дотримуюся занадто суворих поглядів. А ви — дружина мого найкращого друга. А з дружиною найкращого друга…
— Що?
— …не затівають нічого.
— Але воно вже почалося, ось воно; єдине питання — що ми з цим робитимемо? Бредлі, боюся, мені навіть подобається сперечатися з вами.
— Вам добре відомо, де закінчують суперечки такого штибу.
— Між простирадлами?
— Господи, нам наче по вісімнадцять років…
— Вісімнадцятирічні тепер не сперечаються.
— Послухайте, це все через те, що Арнольд закрутив романчик із Крістіан? А він таки закрутив романчик?
— Не знаю, і це більше не має значення.
— Ви й тепер кохаєте Арнольда, чи не так?
— Ох, так, так, так, але це теж не має значення. Занадто довго він удавав тирана. Я мушу знайти нове кохання, кохання поза межами Арнольдової… клітки…
— Гадаю, що жінки вашого віку…
— Ох, не починайте цього, Бредлі.
— Я лише мав на увазі, що це природно, коли люди прагнуть змін, але не робімо нічого…
— Бредлі, філософствуйте скільки завгодно, але ж ви й самі знаєте, що насправді те, що ми робимо, не має жодного значення.
— Має. Ви самі казали, що ми не обманюватимемо Арнольда. Обманюватимемо чи ні — має значення.
— Ви боїтеся Арнольда?
Я трохи поміркував.
— Так.
— Що ж, можете припинити. Ох, дорогенький, хіба ви не розумієте, що саме в цьому й річ? Я мушу побачити вас безстрашним. Ось що означає бути моїм лицарем. Це подарує мені свободу й для вас теж стане визначним. Чому ви не можете писати? Через сором’язливість, пригніченість і скутість. Я маю на увазі, у духовному сенсі.