— Психоаналітика! Звичайно, ні!!!
— Ну, я б не була така впевнена, що це лише гаяння часу. Як на мене, ти геть заплутався.
— Попросіть вашу подругу піти, гаразд? — сказав я Арнольдові. Він посміхнувся.
— Та йду, йду, Бреде. Послухай, не відповідай мені просто зараз, але подумай про це. Я шанобливо, зауваж, шанобливо, благаю тебе якнайшвидше поговорити зі мною, поговорити до ладу про наше минуле, про те, що ми чинили не так; і не тому, що це допоможе тобі, а тому, що це допоможе мені. Ось і все. Подумай про це. Побачимось!
Вона рушила до дверей, і я озвався:
— Зачекай. Для того, хто витратив цілі роки на ретельний аналіз, це може видатися грубим, але ти просто мені не подобаєшся і я не хочу більше тебе бачити.
— Я знаю, ти дещо наляканий…
— Я не наляканий. Так сталося, що я тебе не зношу. Ти з тих жінок, які втираються в довіру, а потім сідають на голову. А я таких не зношу. Не можу тобі простити й не хочу більше бачити тебе.
— Гадаю, це класичний приклад кохання-ненависті.
— Не кохання. Просто ненависті. Якщо ти така інтелігентна, то будь достатньо чесною й визнай це. І ще дещо: після того як я швиденько побесідую з Арнольдом, я приїду та заберу свою сестру, і ми з тобою більше не спілкуватимемось.
— Послухай, Бреде, зрештою, я хотіла сказати тобі ще дещо. Гадаю, тепер я розумію твою мотивацію…
— Іди геть. Чи ти хочеш, щоб я застосував силу?
Вона розреготалася червоноротим білозубим сміхом.
— Ого, що б це означало? Цікаво. Не забувай, я навчалася карате в Жіночому клубі. Гаразд, я піду. Але подумай про те, що я сказала. Навіщо обирати ненависть? Чому б не обрати щастя й для різноманітності зробити одне одному якусь ласку? Гаразд, гаразд. Пішла. Цьом! Па!
Крістіан простукотіла геть своїми підборами, і я чув, як вона сміялася, зачиняючи за собою двері.
Я повернувся до Арнольда:
— Не знаю, що ви думаєте про Рейчел…
— Бредлі, я не навмисно вдарив Рейчел, знаю, що винен, але це була випадковість. Ви вірите мені?
— Ні. — Чисте, ніжне співчуття до Рейчел повернулося до мене: не всі ті дурниці щодо ніг, а лише співчуття, співчуття.
— Заждіть, заждіть. Із Рейчел усе гаразд. Це ви лютуєте через мене й Крістіан. Природно, що вона здається вам вашою власністю…
— Не здається!
— Але, повірте, між нами й справді немає нічого, крім дружби. Рейчел уже це зрозуміла. Ви самі вигадали міф про мене й вашу колишню дружину. І тепер використовуєте його як привід набридати Рейчел, через що я міг би обуритись, якби був старомоднішим. На щастя, Рейчел ставиться до цього з гумором. Вона розповіла мені, як ви звивалися довкола неї, звинувачуючи мене та висловлюючи готовність утішити її! Звісно, я знаю, ми всі знаємо про вашу прихильність до Рейчел. І ця ваша прихильність — один з аспектів нашої дружби. Ви прихильні до нас обох. І не зрозумійте мене хибно: Рейчел не поставилася до цього як до жарту, вона дуже зворушилася. Кожна жінка любить, коли за нею впадають. Але якщо ви набридаєте їй своєю увагою й водночас натякаєте, що я зраджую її, вона не збирається цього терпіти. Не знаю, чи справді ви вважаєте нас із Крістіан коханцями, чи вдаєте перед Рейчел, що так думаєте. Але вона в таке точно не вірить.
Арнольд сидів, простягнувши перед собою ноги та впершись у підлогу п’ятами. Характерна для нього поза. На обличчі з’явився той люблячий глузливо-іронічний погляд, який так подобався мені колись.
— Випиймо, — запропонував я й підійшов до горіхової шафки на стіні.
Мені не спадало на думку, що Рейчел може вигороджувати себе, а мене принести в жертву. Я уявляв собі в разі викриття бурхливу сварку, взаємні звинувачення, Рейчел у сльозах. Чи, якщо бути чесним, я взагалі не уявляв нічого детально. Учиняючи негарно, ми знеболюємо свою уяву. Поза сумнівами, для більшості людей знеболення уяви — передумова кепського вчинку, а іноді навіть його невід’ємна складова. Я чекав, що виникнуть проблеми, і так змирився з їхнім існуванням, що навіть полінувався розповісти Джуліан казку, найпростішу вигадку, яка заперечувала б, що я навідувався до їхнього будинку. («Хотів заскочити, але раптом відчув себе зле», — будь-що було б краще, ніж нічого.) Але побачити, які саме проблеми можуть виникнути, мені заважала полуда на очах. Так завжди поводяться ті, хто нишпорить біля стін чужого шлюбу, не замислюючись про те, які драми відбуваються за цією таємничою та священною огорожею.
Зрозуміло, що я мав би відчути — і деякою мірою відчув — полегшення від того, що все так спокійно владналося. Але водночас я почувався засмученим і роздратованим, так і кортіло розтовкти вщент Арнольдове самовдоволення, продемонструвавши йому листа Рейчел. Лист, до речі, лежав на розкладному столику, я навіть бачив, як з-поміж інших паперів стирчав кутик його конверта. Природно, що я не думав про таке віроломство серйозно. Це привілей жінки — рятувати свою честь, жертвуючи чоловіком. І хоча, як мені тепер здавалося, те, що сталося, було цілком ідеєю Рейчел, а не моєю, я мав узяти на себе відповідальність і страждати від наслідків. Тому я одразу вирішив не обговорювати й не заперечувати запропоновану Арнольдом версію подій, а якомога спокійніше змінити тему розмови. І раптом у мене сяйнула думка: а чи не бреше Арнольд? Він із легкістю міг брехати про Крістіан. То, може, міг збрехати й про Рейчел? Що сталося між Баффіном і його дружиною та чи дізнаюся я колись про це?