— Що за слова!
— Вестимете один з одним свої інтелектуальні бесіди, а я осторонь митиму посуд і слухатиму, як ви теревените, теревените, теревените. Усе буде, як колись.
— Послухайте, люба Рейчел, — сказав я. — Чому ви не можете й справді мати особисту територію? Я маю на увазі не роман: жоден із нас недостатньо темпераментний для цього. Гадаю, я справді жахливо пригнічений, хоча й не заперечую проти цього. А роман змусив би нас брехати, і все було б неправильно…
— Як просто ви все сформулювали.
— Я не хочу заохочувати вас зраджувати чоловіка…
— Я вас і не прошу!
— Ми знаємо одне одного роками й навіть не зблизилися по-справжньому. А тепер раптом накинулися одне на одного, і все сталося не так, як гадалося. Тепер ми можемо знову розійтися на попередню дистанцію чи навіть далі. Але я раджу не вдаватися до цього. Ми можемо бути друзями. Арнольд тільки й товкмачив, як дружать вони з Крістіан.
— Правда?
— Я пропоную налагодити дружні стосунки, нічого підпільного — лише радість і показовість.
— Радість?
— Чому ні? Хіба життя мусить бути сумним?
— Мене це теж завжди цікавило.
— То чому б нам не полюбити одне одного трохи й не зробити одне одного щасливішими?
— Мені подобається ваше «трохи». Ви спеціаліст із мір і ваги.
— Спробуймо. Ви потрібні мені.
— Це найкраще, що я від вас чула.
— Арнольд навряд чи заперечуватиме…
— Він буде в захваті. У тому-то й проблема. Бредлі, я часом дивуюся, чи у вас узагалі є схильність бути письменником. Ви так наївно вірите в людську природу.
— Коли волієш чогось, прості формулювання — найкращі. До того ж мораль — дуже примітивна штука.
— А ми мусимо дотримуватися моральних принципів, хіба ні?
— У кінцевому підсумку, так.
— У кінцевому підсумку. Чудово. Ви збираєтесь залишити Прісциллу з Крістіан?
Це повернуло мене з небес на землю.
— Поки що. — Я не міг вирішити, як бути з Прісциллою.
— Прісцилла зазнала абсолютного краху. Тепер до кінця життя сидітиме у вас на шиї. Я, до речі, передумала щодо того, щоб доглядати за нею. Вона довела б мене до сказу. Ви однаково залишите її в Крістіан. І навідуватимете її там. А тоді кинетеся вести розмови з Крістіан та обговорювати, що у вашому шлюбі пішло не так, — як і радив Арнольд. Ви навіть не уявляєте, наскільки мій чоловік переконаний, що він пуп землі. Це такі дрібні людиськи, як ми з вами, можуть бути посередніми, заздрісними й ревнивими. А мій чоловік так захоплюється собою, що навіть поводиться шляхетно, це вже стало його чеснотою. Так, кінець кінцем ви прийдете до Крістіан. Таким і буде фінал. Переможе не мораль, а могутність. Вона могутня жінка. Справжній магніт. Вона ваша доля. А найсмішніше те, що потім Арнольд вважатиме це своєю заслугою. Усі ми — його люди. Але, побачите, Крістіан — ваша доля.
— Ніколи!
— От ви кажете «ніколи», а самі водночас так таємниче всміхаєтесь. Ви теж захоплюєтеся нею. Тож бачите, Бредлі, наша дружба неможлива. Я лише паросток, ви не можете відділити мене — щоб зробити це, вам довелося б страшенно напружити свою увагу, а ви цього не зробите. Ваші думки займатиме Крістіан і те, що там відбувається. Навіть у тому, що було між нами, вами керували ревнощі до неї й Арнольда…
— Рейчел, знаєте, усі ваші слова підступні, недобрі й узагалі абсолютно схиблені. Я не вигадував холоднокровних схем; я — так само, як і ви, — просто заплутався й сподіваюся, що мені пробачать.
— «Заплутався й сподіваюся, що мені пробачать». Звучить смиренно та зворушливо. Імовірно, ця фраза буде дуже ефектною в одній з ваших книжок. Але я сліпа й глуха від страждань. Ви не зрозумієте мене. Ви живете щиро, розчахнувши душу, а я перетворилася на автомат. Навіть визнання того, що я сама винна, не має сенсу. Проте не надто переймайтеся мною. Гадаю, всі одружені люди так живуть. Це не завадить мені насолоджуватися чаєм.
— Рейчел, ми будемо друзями, ви ж не віддалитеся, не втечете? Нема потреби зберігати переді мною гідність.
— Ви такий упевнений у своїй правоті, Бредлі. І не можете нічого із собою вдіяти. Ви страшенно в’їдливий і впевнений у своїй правоті. Та при цьому бажаєте добра, ви хороший хлопець. Можливо, потім я радітиму, що ви сказали ці слова.
— Тоді домовилися.
— Гаразд. — Вона подумала й додала: — Знаєте, у мені ще горить вогонь. Я не розчавлена, як бідолашна стара Прісцилла. Досі чимало вогню та сили. Так.
— Звичайно…
— Ви не розумієте. Я маю на увазі не щирість чи кохання. І навіть не волю до життя. Я маю на увазі вогонь, вогонь. Той, що змушує страждати. Той, що вбиває. Ну, гаразд…