Чи ставлюся я до нього як до письменника несправедливо? Можливо. Хтось казав, що всі письменники-сучасники — або наші друзі, або наші вороги; і бути об’єктивним до тих, хто живе у твою епоху, справді нелегко. Обурлива досада, від якої я не міг утриматись, коли бачив схвальні відгуки на Арнольдові книжки, мала, звісно ж, свої підлі причини. І все ж я кілька разів досить старанно намагався розсудливо поміркувати про цінність Баффінових робіт. Гадаю, найбільшу неприязнь я відчував до Арнольда через те, що він був базіка. Писав він, зрозуміло, дуже недбало. Але це була не повсякденна неохайна балаканина, а частина того, що дехто називав його «метафізикою». Арнольд повсякчас намагався взяти гору над світом, проливаючись на нього запашною водою з ванни. Такий усеосяжний вільнодумний імперіалізм розбігався з моїм власним набагато точнішим розумінням мистецтва, яке мало б стискати й рафінувати концепцію, поки від неї не залишиться майже нічого. Я завжди вважав мистецтво одним з аспектів добропорядного життя і, відповідно, таким само складним, як життя; тоді як Арнольд — мені шкода навіть казати це — вважав мистецтво «розвагою». І саме через це, попри дещо «міфологічну» помпезність, деякі критики всерйоз вважали його «мислителем». Арнольд ніколи по-справжньому не працював над своїм «символізмом». Він у всьому вбачав значущість, усе було нечітко окресленою частиною його міфології. Попри те що «в житті» Баффін був розумний чоловік, інтелектуал і затятий сперечальник, «у мистецтві» він виявився простаком, якому не вдавалося навіть розрізняти поняття. (Уміння розрізняти поняття — центральний елемент не лише філософії, а й мистецтва.) Причина цих невдач крилася, принаймні частково, в Арнольдовій палкій балакучій релігійності. На свій заплутаний лад Баффін був прихильником Юнґа. (Я не відчуваю до цього теоретика особливої неповаги, просто так сталося, що його твори здаються мені нечитабельними.) Для Арнольда як митця життя було суцільною витіюватою метафорою. На цьому, гадаю, мені варто припинити оцінювати його, бо вже чую, як у мій тон просочується отрута. Мій друг П. частенько вчив мене, що мовчання абсолютно потрібне з духовного погляду. Як митець, я вже й раніше шанобливо та інстинктивно зрозумів це, і мої знання дали мені право на презирство, яке я завжди відчував до Арнольда.
Мої стосунки із сестрою були значно простішими й набагато складнішими. Стосунки між братами й сестрами завжди складні, хоча й вважаються аж так само собою зрозумілими, що їхні простодушні учасники не завжди можуть збагнути, у яке павутиння любові і ненависті, суперництва і згуртованості потрапили. Як я вже пояснював раніше, я ототожнював себе з Прісциллою. Нажаханий біль, який я відчув у відповідь на Роджерове щастя, був лише захисною реакцією. Мене ображала безкарність, з якою цей чоловік зміг проміняти літню дружину на молоденьку дівчину. Можете не сумніватися, це мрія будь-якого чоловіка; але в цій ситуації я опинився на місці літньої дружини. Правду кажучи, моя симпатія до Рейчел якимось дивним чином розвинулась із симпатії до Прісцилли, попри те що Рейчел була геть інша — упертіша, розумніша й привабливіша. З іншого боку, Прісцилла дратувала мене так, що я вкрай лютився. Я взагалі не зношу плаксіїв і скигліїв. (Мене зворушило те, що Рейчел сказала про «вогонь». Лихо має висікати іскри, а не породжувати жаль до самого себе.) Тиша, яку я завжди так високо оцінював, це ще й уміння стиснути зуби у відповідь на побої. Сльозливих зізнань я теж не люблю. Читачі побачать, як швидко я заткнув пельку Френсісові Марло. І цим я теж відрізнявся від Арнольда. Баффін навіть стверджував, що це частина його письменницької «роботи» й повсякчас огульно заохочував людей жалітися йому на свої проблеми. (Він попрактикувався на Крістіан, коли вони вперше зустрілися.) Звісно ж, річ тут була в злісній цікавості, а не в співчутті, що й призводило часто до непорозумінь і майбутньої гіркоти. Арнольд був видатний «окозамилювач» для людей будь-якої статі. Я зневажав це. Повернімося до Прісцилли: я був страшенно стурбований її нещастями, але в жодному разі не хотів у них заглиблюватися. Я завжди дотримувався думки: щоб бути добрим сусідом, потрібно реалістично оцінювати свої межі як помічника. (Арнольдові цього відчуття точно бракувало.) Я не збирався дозволити Прісциллі впливати на мою роботу. І я не збирався «ставити на ній хрест», як учинила Рейчел. Людей не так легко знищити.