Турбота Крістіан про Прісциллу була, вочевидь, «непристойною», але тепер це вже перетворилося зі знущання на проблему. Я щораз більше схилявся до того, щоб відпустити все на самоплив. Крістіан не отримає викупу за свою заручницю, але не думаю, що це змусить її покинути мою сестру чи «жбурнути» її геть. Напевно, тут знову дався взнаки Арнольдів вплив. У деяких людей сила волі заміняє мораль. Арнольд називав це «хваткою». Коли Крістіан була моєю дружиною, вона витрачала свою хватку на те, щоб нападати й завойовувати мене. Чоловік менших масштабів капітулював би й дістав би натомість шлюб, який міг навіть виявитися щасливим. Частенько можна побачити чоловіків, які живуть щасливим життям під підбором і керівництвом (направду керовані, наче кораблі) жінок із залізною волею. Від Крістіан мене врятувало лише мистецтво. Моя витончена душа митця повстала проти цієї масової навали. (Вона була схожа на проникнення вірусів до організму.) Ненависть до Крістіан, яку я плекав усі ці роки, була результатом моєї боротьби за виживання та її зачинателем. Щоб здолати тирана, публічного чи особистого, потрібно навчитися ненавидіти. Однак тепер, коли мені ніщо не загрожувало і я спонукав себе бути об’єктивнішим, я помітив, як вдало, як розумно Крістіан себе організувала. Можливо, мою думку змінила новина, що вона єврейка. Я був уже майже готовий до нового змагання з нею, у якому з легкістю переміг би. Моїм фінальним актом вигнання нечистої сили стала б демонстрація прохолодної та навіть радісної байдужості. Але це все були заплутані думки. Головна ідея зосереджувалася в тому, що я був ладен повірити, наче Крістіан — ділова жінка і їй можна довірити догляд за Прісциллою, а мені — ні.
У світлі пізніших подій я схилився до того, щоб уважати всі свої вчинки впродовж періоду, про який розповів, вартими осуду. Переконаний, що злі витівки людей зрідка народжуються зі свідомих скрадливих лихих намірів. (Я вважав Крістіан лихою людиною такого штабу, та пізніше виявилося, що дещо перебільшував.) Але частіше вони стають результатом напівнавмисної неуважності, такого собі непритомного ставлення до часу. Як я вже казав на початку, кожному митцю відомо, що проміжок між стадіями, коли ідея ще не сформована настільки, щоб утілитися, і коли її вже запізно вдосконалювати, може бути завтовшки з голочку. Геній, напевно, і визначається вмінням розтягнути цю голкоподібну зону так, щоб вона охоплювала майже весь робочий час. Більшість митців через лінощі, втому й нездатність зберігати пильність знову, знову й знову дрейфують від першої стадії простісінько до другої, попри всі гарні наміри й надії, які на початку шляху покладають на кожен твір. І це, звичайно, моральна проблема, адже будь-яке мистецтво своїм особливим чином щосили намагається бути шляхетним. Аналогічні зміни відбуваються й у нашій повсякденній моральній поведінці. Ми не зважаємо на свої вчинки, аж поки не стає вже запізно, щоб змінити скоєне. Ми ніколи не дозволяємо собі достатньо зосередитися у вирішальні миті, а їх і так важко виявити, навіть якщо шукати. Ми, уникаючи роздратувань, пливемо каламутною течією життя шукачів задоволень, поспішаємо вперед, аж поки не зрозуміємо, що більше нічого не можемо. Оце і є одвічна невідповідність між самопізнанням, яке ми провадимо об’єктивно, спостерігаючи за собою, і самосвідомістю, яку плекаємо в собі суб’єктивно: невідповідність, яка, імовірно, завадить нам бодай колись дістатися до істини. Наше самопізнання занадто абстрактне, наша самосвідомість занадто задушевна, напівпритомна й заклякла. Можливо, якась цілісна свідомість, якийсь моральний геній змогли б засвідчити стан справ, додавши мить чутливості та контролюючи момент як функцію якоїсь грандіознішої свідомості. Чи існує в моральному житті природне, шекспірівське блаженство? Чи мають рацію східні мудреці, коли наказують учням поступово цілком знищити своє мрійливе еґо?
Правду кажучи, проблема так і не має вирішення, бо жодному філософу й тим паче жодному романісту не вдавалося пояснити, з якої химерної речовини формується людська свідомість. Тіло, зовнішні об’єкти, уривчасті спогади, палкі фантазії, інші погляди, провина, страх, вагання, брехня, плітки, скорбота, біль, від якого перехоплює дух, тисячі понять, які можна лише пробурмотіти словами, співіснують, сплавляючись у єдине ціле людської свідомості. Як узагалі може існувати людська відповідальність — ось що добряче спантеличило б позагалактичного дослідника цих дивакуватих методів поведінки в часі. Як можна полагодити таку річ, покращити, як можна змінити якість свідомості? Вона тече повз «волю», як вода повз камінь. Чи допоможуть безперервні молитви? Така молитва стала б безперервним упорскуванням у кожен з різноманітних відділів свідомості сталої дози антиегоїстичного ставлення. (Це, звісно ж, не має нічого спільного з «Богом».) Але на дні посудини так багато дрібних камінців, майже всі наші природні турботи — ниці, і в більшості випадків наша клаптикова свідомість набуває цілісності лише під впливом видатного мистецтва чи палкого кохання. А в моїх заплутаних бездумних учинках не було ні першого, ні другого.