Я стріпонувся, закрив валізу й замкнув її. Якби я тільки взявся за книжку. Варто провести на самоті один день, і я зможу написати щось абсолютно вагоме, наче насіннячко, що проростає. А маючи початок книжки за компаньйона, я зможу залагодити минуле. Тепер я вже думав не про примирення чи вигнання нечистої сили, а тільки про те, щоб відкинути тягар того пронизливого каяття, яке носив за собою ціле життя.
Пролунав телефон.
— Це Гартборн.
— О, привіт.
— Чому ви не прийшли на вечірку?
— Яку вечірку?
— Вечірку для народу з бюро. Ми спеціально призначили її на день, який вас улаштовував.
— О Господи. Вибачте.
— Усі дуже засмутилися.
— Мені страшенно шкода.
— Нам теж.
— Я… е-е-е… сподіваюся, що вечірка все одно вдалася…
— Попри вашу відсутність, вона була чудова.
— Хто там був?
— Уся стара банда. Бінґлі, Ґрей-Пелем, Дайсон, Рендольф, Метсон і Гайдлі-Сміт, і…
— А місіс Грей-Пелем навідувалась?
— Ні.
— О Господи, Гартборн, мені так шкода.
— Облиште, Пірсон. Може, домовимося про ланч?
— Я їду з міста.
— А, гаразд. Я теж хотів би поїхати. Надішлете мені листівку.
— Кажу вам, мені шкода…
— Нічого страшного.
Я поклав слухавку й відчув, як тисне на мене рука долі. Навіть повітря загусло, наче наповнилося фіміамом чи пряним пилком. Я глипнув на годинник. Був час вирушати в Ноттінґ-Гілл. Я стояв у невеличкій вітальні й дивився на пані на водяному буйволі, який лежав на боці в лакованій заскленій шафці. Я не наважився спробувати випрямити покручену буйволову ногу, тому що боявся зламати тендітну бронзу. Я дивився туди, де похилі промені сонця лягали на зовнішню стіну арковим контрфорсом, підкреслювали кіптяву на мереживній поверхні та обрисовували контури цеглин. І кімната, і стіна помітно тремтіли, наче неживий світ збирався промовити слово.
А тоді пролунав дзвінок. Я підійшов до дверей. Це була Джуліан Баффін. Я безглуздо витріщився на неї.
— Бредлі, ви забули! Я прийшла на заняття з «Гамлета».
— Я не забув, — повідомив я, вилаявшись про себе. — Заходь.
Вона промаршувала переді мною до вітальні та присунула два стільці з вигнутими спинками до інкрустованого столика. Сіла й розгорнула перед собою книжку. Вона була взута у фіолетові черевики, убрана в рожеві колготки й коротеньке рожево-лілове, схоже на сорочку платтячко. Своє густе каштаново-золотаве волосся вона зачесала чи просто відкинула назад, і воно досить по-піжонському стирчало ззаду голови. Обличчя її мало сяйний, літній, здоровий вигляд.
— Ти взула ці чоботи, — зауважив я.
— Так. У них трохи спекотно, але я хотіла похизуватися ними перед вами. Я така щаслива та вдячна. Ви точно не проти того, щоб поговорити про Шекспіра? Маєте вигляд, наче збиралися кудись. Ви справді пам’ятали, що я прийду?
— Так, звичайно.
— Ох, Бредлі, ви так добре впливаєте на мої нерви. Усі, окрім вас, дратують мене так, що я втрачаю глузд. Я не принесла другого примірника. Сподіваюсь, ви маєте свій?
— Так. Ось.
Я сів навпроти неї. Вона сиділа на стільці боком, улаштувавши обидві ноги так, щоб видно було черевики. Я осідлав свого стільця, стиснувши його колінами. Розгорнув перед собою свій примірник Шекспіра. Джуліан засміялася.
— Чому ти смієшся?
— Ви такий справжній. Я впевнена, що ви не чекали на мене. Забули про моє існування. А тепер схожі на шкільного вчителя.
— Напевно, і ти добре впливаєш на мої нерви.
— Бредлі, це смішно.
— Нічого ще не сталося. Що може бути смішним? Як ти хочеш працювати?
— Я буду ставити запитання, а ви відповідатимете.
— Тоді почнімо.
— У мене ціла купа запитань, дивіться.
— На одне я вже відповів.
— Про Гертруду і… Так, але я не впевнена.
— Ти збираєшся витратити мій час на ці запитання й не повірити моїм відповідям?
— Ну, це може бути гарним початком дискусії.
— Ох, ми ще й дискутуватимемо, серйозно?
— Якщо ви маєте час. Мені пощастило, що я застала вас удома, ви ж такий заклопотаний.
— Я взагалі не заклопотаний. Абсолютно не маю що робити.
— Я думала, ви пишете книжку.
— Брехня.
— Я знаю, що ви знову мене дражните.