— Бредлі, зачекайте, будь ласка, зупиніться. Я вас не розумію…
— Тут Шекспір робить кризу власної особистості центральним елементом свого мистецтва. Він перетворює власні нав’язливі ідеї на публічну риторику, яку пролепече й немовля. Він проголошує очищення промовою, і водночас є в цьому щось комічне, якась витівка, наче величезний каламбур, наче довжелезний, майже плаский жарт. Шекспір виплакує біль, він звивається, він танцює, він регоче, він волає і змушує нас реготати й волати в пеклі. Бути — означає прикидатися. Ми — біологічна тканина для персонажів і водночас ми — ніщо. Нас рятує лише те, що в кінцевому підсумку промова божественна. Яку роль грає кожен з акторів? Гамлета.
— Я колись грала Гамлета, — повідомила Джуліан.
— Що?
— Якось у школі я грала Гамлета, коли мені було шістнадцять.
Я згорнув книжку й поклав обидві долоні на стіл. Я пильно розглядав цю дівчинку. Вона всміхнулася, а коли я не відповів, захихотіла й зашарілася, відкинула зігнутим пальцем волосся за спину.
— Вийшло не дуже. Скажіть-но, Бредлі, у мене пахнуть ноги?
— Пахнуть, але чудово.
— Я краще знову взую чоботи. — Вона випростала одну рожеву ногу й запхала її до фіолетової оболонки. — Перепрошую, я вас перервала, кажіть далі.
— Ні. Виставу закінчено.
— Будь ласочка. Ви казали такі чудові речі, хоча я й мало що зрозуміла. Як мені хотілося б, щоб ви дозволили занотовувати. Можна мені тепер записати? — Вона застібала взуття.
— Ні. Те, що я кажу, не допоможе тобі з іспитом. Це таємні знання, відомі лише обраним. Щойно спробуєш сказати щось на кшталт цього, тебе виженуть з іспиту. І, правду кажучи, ти все одно нічого не зрозуміла. Тобі краще вивчити кілька простих речей. Я надішлю тобі деякі записи й одну-дві книжки. Я знаю, про що тебе питатимуть, і знаю, за які відповіді ставлять найвищу оцінку.
— Але я не хочу працювати над чимось простим, я хочу серйозних завдань, до того ж, якщо сказане вами правда…
— Ти не можеш користуватися магією цього слова у своєму віці.
— Але я по-справжньому хочу зрозуміти. Я вважала Шекспіра бізнесменом, вважала, що він цікавився зароблянням грошей…
— Так і було.
— Але як він тоді міг…
— Випиймо чогось.
Я підвівся. Раптом відчув себе виснаженим, майже непритомним, мокрим від поту з голови до п’ят, наче мене облили теплою ртуттю. Я відчинив вікно, і вітерець наповнив кімнату трохи прохолоднішим повітрям, забрудненим, порошним, але з віддалених парків воно таки принесло напівзабутих привидів квіткових ароматів. Кімната наповнилася сплутаним гамором вулиці: автівки, голоси, безкінечне дзижчання лондонського буття. Я розстібнув сорочку аж до пояса й пошкріб кучерявий чагарник сивого волосся. Повернувся обличчям до Джуліан. Потім підійшов до горіхової шафки на стіні й дістав звідти келихи й карафку з хересом. Налив нам вина.
— То ти грала Гамлета. Розкажи про свій костюм.
— Ох, звичайнісінький. Усі Гамлети вбрані однаково, хіба ні? Це якщо вистава не в сучасних костюмах, а ми грали не в сучасних.
— Виконуй, будь ласка те, що я прошу.
— Що?
— Опиши свій костюм.
— Ну, я була в чорних колготках, чорних оксамитових черевиках зі сріблястими пряжками й у такій обтислій шкіряній курточці з великим вирізом, а під нею була біла сорочка, і на шиї масивний золотий ланцюжок… А що таке, Бредлі?