Вона не відповіла мені, а потім раптом схопила велику банку з масним кольдкремом і заходилася рясно штукатурити ним обличчя. Крем змішався з помадою й почервонішав. Прісцилла розмащувала рожеву суміш по обличчю, жадібно вдивляючись собі в очі.
— Подивись, — не вгавав я, — дивись, хто прийшов!
Я поставив білу статуетку на скляну поверхню туалетного столика. Поряд із нею виклав емаль і малахітову шкатулку. Витяг клубок переплутаного намиста.
Прісцилла дивилася на речі. Потім, так і не торкнувшись їх, узяла паперову серветку й заходилася витирати з обличчя червонясте місиво.
— Роджер передав їх тобі. І подивись, я знову приніс пані на водяному буйволі. Боюся, він трохи кульгає, але…
— А норковий палантин? Ти бачив його?
— Ну, я бачив його. А тепер, Прісцилло, хочу сказати…
Без крему обличчя Прісцилли було грубим і вкритим плямами. Вона кинула покручену масну й вологу серветку на підлогу та сказала:
— Бредлі, я вирішила повернутися до Роджера…
— Ох, Прісцилло.
— Я вчинила недобре. Не варто було йти від нього. Так нечесно. І думаю, що без нього я в прямому сенсі втрачаю глузд. У мене не залишилося шансів на щастя. Хай там як, бути мною — це вже постійне пекло. А в цьому безглуздому місці я ще більше часу перебуваю на самоті. Навіть у ненависті до Роджера був якийсь сенс, він робив мене нещасною, але належав мені. Там я звикла до речей, там було чим зайнятися, я ходила на закупи й готувала, прибирала будинок, навіть якщо знала, що чоловік не прийде на вечерю. Я готувала для нього й ставила все на стіл, а він не приходив, і я сиділа та плакала, дивлячись телевізор. Проте це все було частиною чогось: те, що я чекала на нього в нічній темряві, хоча хотіла спати, те, як слухала, чи не повернеться ключ у замку; мені принаймні було на що чекати. Я не залишалася наодинці зі своїми думками. Мене насправді не обходить, чи він бігає за дівчатами, за секретарками з бюро — усі вони так чинять. Нині мені не здається, що це має якесь значення. Я назавжди пов’язана з ним у горі й радості — у нашому випадку в горі, — але будь-які пута мають значення, коли ти падаєш у пекло. Очевидно, ти не можеш піклуватися про мене, та й чому мав би? Крістіан поводиться дуже люб’язно, але вона страшенно допитлива, вона просто грається в гру, і незабаром я їй набридну. Я знаю, що огидна, огидна, не розумію, як вам вдається дивитися на мене. Тим паче я не хочу, щоб на мене дивилися. Я вже відчуваю, як мій здоровий глузд розпадається. Відчуваю, що сама тхну гниллю. Цілий день лежала в ліжку. Навіть нафарбувалася лише незадовго до твого візиту, і це мало жахливий вигляд. Я ненавиджу Роджера й останні рік чи два боюся його. Але, якщо не повернуся до нього, я просто зникну; всі мої нутрощі випадуть назовні, як у повішаних. Не можу передати тобі, яких страждань я зазнаю.
— Ох, Прісцилло, припини. Ось, дивись, які гарні речі. Ти ж рада бачити їх знову, це те, що дарує тобі радість. — Я витяг із купи прикрас намисто, у якому чергувалися сині й прозорі кульки, розплутав його й розтягнув велетенською «О», щоб надіти їй на шию, але сестра розлючено відмахнулася.
— Він надіслав норку?
— Ну…
— Я все одно збираюся назад, тож це не суттєво. З його боку люб’язно було принести… Що він казав? Він хоче мене бачити? Він казав, що я огидна? Ох, моє життя — суцільне пекло, але, якщо я повернуся, гірше, ніж тепер, не буде, гірше вже немає куди. Я спробую бути спокійною й покірливою. Я спробую братися за дрібниці, частіше ходитиму в кіно. Не кричатиму й не плакатиму. Якщо я поводитимуся тихо, він не завдасть мені болю, чи не так? Бредлі, ти поїдеш зі мною до Брістоля? Я б хотіла, щоб ти пояснив Роджерові…
— Прісцилло, — увірвав її я, — люба, послухай. Тепер уже й мови не може бути про твоє повернення назад — ані зараз, ані колись іще. Роджер хоче розлучитися. У нього є коханка, молода дівчина на ім’я Меріґолд, з якою він живе цілу вічність, кілька років, і тепер він хоче побратися з нею. Я бачив їх сьогодні вранці. Вони дуже щасливі, кохають одне одного, хочуть одружитися, і Меріґолд вагітна…
Прісцилла підвелася, манірно підійшла до ліжка й упала на нього. Складалося враження, наче мрець заліз до своєї труни. Вона натягнула ковдру.
— Він хоче одружитися… — Її рот розтулявся мляво, і мова була нечітка.