І Данило пірнув.
Не мало значення те, що «Мавка» йшла зараз у верхньому гіпері, що до Чорного Простору було ще далеко. У вивороті світу все інакше, він взагалі не вимірюється одиницями звичного простору-часу.
Він намацав маленьку зону відносно нормального простору. Дослідив її й виявив, що вона доволі добра. Із стану «робочого сну» він не міг подавати команди пілоту, взагалі повідомляти будь-яку інформацію. Екіпаж під час такого «глибинного пошуку» цілком і повністю покладався на свого навігатора. Управління гіпер-переходами передавалося навігатору, бортовий комп’ютер читав дані прямо з його мозку. Пілот міг лише спостерігати за даними на терміналі, але не втручатися в процес.
Роза вже не вперше ходила з Данилом (а набагато раніше – і з іншими навігаторами) у вільний «глибинний» пошук, але звикнути до цього відчуття безпорадності не могла. Відчувати себе порожнім місцем, вантажем – що може бути неприємнішим для пілота? А спостерігати, як навігатор лежить майже трупом в своєму ложементі, і не знати, чи живий він, чи вже сталося непоправне – ще гірше.
«Мавка» увійшла в гіперперехід. На диво короткий. Зона нормального простору. Потім ще один стрибок… цього разу довший. Потім повернення в попередню зону. Роза зрозуміла: Данило потрапив у «тупик» - дискретну зону, з якої можна рушити лише в обмежене число напрямів. Отже, можливостей стрибнути звідти в іншу точку Чорного Простору Данило не знайшов, раз повернувся на попередню точку. Ще стрибок… нова зона. І знову. І знову… «порожніх» стрибків було багато. Це означало, що Данилові потім доведеться повторити цей шлях, відсікаючи зайві, тупикові розгалуження, і розставити маячки для запорогів. «Мавка» несла запас таких маячків – слабких і дуже недовговічних. Але для їхнього задуму такі цілком годяться. Після походу їх треба буде знищити за собою. Хай потім усами гадають, як саме запороги пройшли крізь Чорний Простір. А самі запороги матимуть код траси, яким зможуть скористатися інші природні навігатори. Або і «навчені», якщо будуть достатньо відчайдушні для цього.
Пройшли вже три години, а пошук все тривав. На терміналі Рози з’явився виклик від Олекси:
― Ще спить?
― Так, ― Роза глянула на навігатора. ― Ми пройшли лише половину.
― Кепсько, ― Олекса стривожився. ― Так довго…
― Він зняв обмеження в часі, ― похмуро доповіла Роза.
Лікар похитав головою:
― Отже, не скінчить через десять хвилин ― отримає «коктейля». Кепсько.
― Я знаю, ― пілот стисла підлокітники свого крісла. ― Ну а що ми можемо вдіяти, га?
― Ніц не вдієш, ― хитнув головою лікар. ― Повідом, якщо буде друга доза. Готуватиму апаратуру…
Роза зітхнула. Вона цілком розділяла тривогу лікаря. «Коктейль Харона» - пекельна суміш. Згідно флотській інструкції навігатор не мав права ризикувати, приймаючи дозу вдруге за один сеанс. Якщо тільки нема надзвичайних обставин. Друга доза цілком може стати останньою. На її пам’яті Данило ще жодного разу не пірнав у гіпер так надовго, щоб була потрібна друга доза. Роза чула від інших пілотів історії про навігаторів, які переживали без наслідків такий удар по організму, і сподівалася лише на те, що Данило – молодий та міцний хлопець, а Олекса – дуже хороший лікар, і зуміє нейтралізувати згубні ефекти «коктейлю». Інші пілоти розповідали і про таких навігаторів, котрі примудрялися прийняти три «коктейлі» за сеанс і вижити. Але Роза вважала ці балачки байками на зразок тих, що розповідають в барах під келих пива.