Вона знову подивилася на Данила. Відігнала гостре бажання поторсати його, щоб переконатися – живий. Що він живий, вона знала з доповіді корабельного штінту, але людина, незважаючи на весь науково-технічний прогрес, завжди підсвідомо хоче закріпити інформацію емпіричним шляхом. Тобто банально помацати.
Ділінькнув тривожний сигнал, голос Мавки доповів (Роза б заприсяглася – із певною занепокоєністю):
― Час перебування в «робочому сні» вийшов. Даю другу дозу «коктейлю Харона» відповідно наказу.
― Забороняю, - гримнула раптом Роза. Штінт заперечив:
― Неможливо. Наказ навігатора пріоритетний. Даю другу дозу.
― Тупа машина! ― Роза крадькома стерла сльозу. ― Ти його вбити хочеш?
― Я лише виконую наказ командира корабля, мем, ― з помітною образою сказала Мавка. ― Стосовно ж тупості – дозвольте нагадати, що мої базові характеристики – сто двадцять ксерафлопс продуктивності і двісті сорок йоттабайт основної оперативної пам’яті. Я штучний інтелект восьмого покоління, маю повноцінну імітацію особистості, мем. Я здатна розпізнавати великий спектр емоцій людей і розумію, що ви непокоїтеся за життя і здоров’я командира. Але я – штучний інтелект, я не можу ігнорувати накази командира, навіть якщо вони несуть загрозу його особистому здоров’ю і життю, мем.
― Замовкни, Мавко, ― Роза махнула рукою. ― Просто мовчки роби свою справу.
Штінт замовк. На терміналі Рози оновилися дані про подоланий шлях, і вона видихнула з певним полегшенням: три чверті пройдено. Правда, другу дозу Данило вже отримав, але він молодий і здоровий, він повинен витримати таке навантаження. Принаймні Роза на це сподівалася.
19.
Проходження траси Данило скінчив через півгодини після отримання другої дози «коктейлю». Але оскільки препарати діяли, він досі залишався в «робочому сні», і досі висів на вивороті світу. Але ж вони вже вийшли до Синопа і знаходилися у верхньому гіпері цієї системи. Це було небезпечно – могли помітити. І Данило наважився: пірнув у попередню дискретну зону. Про всяк випадок.
Та зона була дуже маленькою, якихось двісті тисяч кілометрів у найбільш широкій частині. Великому флоту для виходу з гіперу не вистачило б. І навіть середньому. Але планований похід передбачав участь не більш ніж тридцяти невеликих корабликів – «чайок», і саме для такої мети ця зона цілком годилася.
Данило висів на вивороті світу, немов птах на висхідних потоках, і від бездіяльності просто милувався сюрреалістичною красою глибин гіперу. Він вже не боявся Чорного Простору. Пропустив страх крізь себе, пройшов через те, що його завжди лякало, і переміг. Відчував себе здатним пройти до краю Галактики і вийти за нього.
На будь-якого навігатора з природним даром завжди чигає небезпека повірити в свою неймовірну крутість і могутність. Багато хто загинув на цьому шляху. Данило не відчував раніше подібних спокус і думав, що достатньо поміркований для цього. Але зараз… глибини космосу тягли його, манили, вимогливо звали. «Адже це так легко – лише простягни руку, і ти опинишся за межами відомого світу, побачиш те, чого до тебе не бачив ніхто! – шепотів йому Хаос. ― Іди ж!»
І він вже мало не зробив крок… але залишки розуму втримали.
«Треба виринати» - подумав Данило. І рвонув угору, немов з-під води.
Самостійний вихід під час дії «коктейлю» - справа непроста. Якби Данило поставив системі обмеження в часі, він отримав би нейтралізатор і прокинувся. Але він обмеження вимкнув. Сподівався на силу волі.
А тепер відчував, що його тягне. Що Хаос затягує його в глибини. Він борсався, відбивався, рвався угору.
І нарешті вийшло – руки Хаосу розімкнулися, і Данило виринув у реальний світ.
Слух та зір повернулися, але слабкі, ледве-ледве… Данило спробував щось сказати, але тільки хрипів.
Роза підскочила, одразу ж викликала Олексу:
― Повернувся! Він таки повернувся!!! Щоб мені так жити, повернувся Данилко!
― Зараз буду, ― Олекса відключився, але через кілька секунд з’явився у рубці з портативною системою очищення крові. Він опустив навігаторський ложемент, і, не виймаючи Данила з нього, лікарським доступом вимкнув йому шолом та нейроконтакти, підключив систему очищення. Нейтралізатори та стимулятори повільно потекли жилами, і на очах до навігатора став повертатися нормальний колір обличчя.
І заразом з тим мова.
― Як… довго? – прошепотів Данило. Роза похитала головою:
― Чотири з половиною години. Я завжди знала, що ти таки чокнутий авантюрист. Дві дози за раз!!!