― Прихоплю, чом би й ні. Для хорошого гоя не жалко,― відгукнулася Роза. ― Ну, ми таки йдемо?
― Йдемо.
― А таки до кого? – поцікавилася вона. Мавполикий сказав:
― Ферхад-ага, завгосп в Ахметовому маєтку. Йому якраз треба свіжу партію рабинь в шовки вдягнути, так він твоїм товаром зацікавився. Купить в тебе кокони, паші скаже, що на базарі брав. Різницю собі візьме. І нам перепаде, хе-хе.
З портового району вони транспортерною доріжкою потрапили у передмістя Синопу-1. Передмістя було збудоване біля самих стін основного куполу, і тут було набагато чистіше, ніж у портовому куполі-сателіті. Принаймні замість смердючих хлорелових баків вздовж кільцевої дороги йшов арик три метри завширшки, в якому росли якісь водяні квіти, водорості й плескалася риба (а не огидні слимаки). По берегах арика росли генмодифіковані карликові тополі та акації. Та й народ назустріч траплявся пристойного вигляду – чоловіки та жінки в робочому одязі, простому, але чистому. У всіх жінок на шиях були нашийники з датчиками, а на головах – шапочки-балаклави, вочевидь, такий робочий варіант паранджі. Виглядало це незвично і моторошно. Про нашийники республіканці чули – та й хто б не чув, якщо це постійно наводиться як приклад грубого порушення прав людини в Порті. За Новим Шаріатом жінці дозволялося працювати і взагалі ходити без супроводу чоловіка-родича лише за умови, що вона носитиме нашийник-спостерігач, який фіксує всі її пересування, контакти й вчинки. Перевірити такий нашийник мав право будь-який поліцейський у будь-яку мить…
Передмістя пройшли, перейшли через внутрішній купольний шлюз у багатий район, де вже на повну буяла зелень та чулося дзюркотіння води, а жителі виглядали справжніми неробами (а може, і були такими). Тутешні усамки вже носили замість балаклав і робочих комбінезонів широку паранджу з тонких кольорових тканин, і взагалі вдягнені були дуже багато. У шовки. Нашийників не було видно.
Тут ходили недовго, і мавполикий пояснив, чому:
― Це, власне, майже вже маєток паші. Ферхад сказав, щоб тут чекали, він сам прийде. А нам сюди, взагалі-то, не можна. Паша вважає, що ми, чорна кістка, заразу розносимо…
Вони зупинилися на маленькій галявині, посипаній рожевим дрібним камінням і по краям обсадженій високими кущами жасмину та троянд.
― Дякую, хавери. Через п’ять днів отримаєте таки свої проценти… якщо справа піде.
― Піде, не бійся, ханим, ― вишкірився товстун, блиснув золотою фіксою. ― А он і Ферхад. Ну, ми пішли. А ти дивись, не забудь. Як домовлялися. Або зустрінемося у «Веселих ніжках», або на Кафі он Ісмаїлу передаси, ― товстун вказав на здоровила. ― А надумаєш обдурити – знайдемо де завгодно.
― Та не роби мені нерви, хавере. Ще таки не народився той гой, шо може мене залякати. Будуть вам ваші порнуси.
Торговці-контрабандисти пішли. Данило трохи знервовано оглянувся, схилився до вуха тьоті Рози і прошепотів:
― Ми дуже ризикуємо, обманюючи цих типів.
― Не турбуйся, матимуть вони свої проценти. Від самого паші, ― Роза потерла щоки. ― Коли будемо жінок звільняти, не забудьте, головне, чимось цінним кишені набити.
― Ти що, Розо, це ж грабунок!!! ― зойкнув Петро.
― Тихо, дурило. Не грабунок, а компенсація. А он і якийсь дохляк іде, здається, наш клієнт.
Роза не помилилася. На галявину вийшов худорлявий дрібний чоловічок у білому робочому комбезі, на який зверху був накинутий парчевий халат. Побачив Розу з товаришами, підійшов:
― Я так розумію, ханим, ви – Роза? Маймун про вас говорив, що у вас є цікава пропозиція.
― Гм, так. А ви – Ферхад-ага?
― Він, він, ― закивав чоловічок.
Перемовини щодо продажу шовкових коконів тривали хвилин сорок. Роза захоплено торгувалася. Ферхад не хотів накинути ані галакта. Нарешті, сторгувалися, вдарили по руках. І Роза, підморгнувши Данилові, сказала:
― Таки саме задоволення поторгуватися з тим, хто на цьому знається! І от шо я таки скажу: ще ніколи мені не було так приємно дарити бакшиш, як сьогодні!
При слові «бакшиш» очі Ферхада розгорілися, а коли Петро і Данило одночасно дістали подарунки, то Ферхад взагалі в екстаз увійшов.
― О-о-о-о, вай-вай, неймовірно, - проспівав він, притискаючи до грудей пляшку і сало, і закочуючи очі. ― Ай, порадували… Яке сало, сама краса! А це… дайте вгадаю… самогон шахтарський, з хлорели?! А що це там таке плаває? Ох, шайтан мене забирай, невже це шахтний гриб? Вай-вай, за такий бакшиш я готовий накинути ще по галакту на десять кілограмів!
― Ловлю на слові, ― всміхнулася Роза. Ферхад спритно сховав подарунки десь у своєму просторому халаті, чемно вклонився і, задкуючи, зник у рожево-жасминових кущах. Роза та її супутники теж поспішили залишити внутрішнє місто. Видихнули з полегшенням лише тоді, коли вибралися у смердючий порт.