Виявилося, що людей у курені не так уже й мало. Це ще більше здивувало Арсена, бо він знав: Сірко ніколи не дозволяв людям байдикувати. Старий вважав лінощі найпершим ворогом воїна.
Чому ж зараз така поблажка? Щоб свято яке або неділя – так ні ж!
– Добрий ранок, братчики! – привіталися подорожні, стягуючи з голів вкриті інеєм шапки.
– Арсенеї Голубе! Яким побитом? – вигукнув Метелиця і розставив ведмежі обійми. Старий незмінно радів молодому козакові, до якого відчував батьківську любов.
З лежанки, пожбуривши додолу витерту, латану-перелатану кожушанку, зіскочив дід Шевчик і задрібуляв до Арсена.
Кинувши на стіл карти, од вікна мчав, перестрибуючи через ослони, меткий, дженджуристий Сікач. Як завжди, він був одягнутий у новий, добре пригнаний жупан, на ногах красувалися червоні чоботи на залізних підковах, а зелені оксамитові шаровари, здавалося, щойно вийшли з-під руки кравця… Тільки одно не пасувало до його ошатного вигляду – на ньому не було сорочки. Напевне, козак почав програватися. Однак це не псувало йому настрою. Власне, скільки Арсен пам'ятає, це ніколи не псувало Сікачеві настрою. Програвшись до цурки, він зникав на якийсь тиждень-другий, а потім знову з'являвся добре вдягнутий, на баскому коні. Подейкували, що у нього десь у Києві є багата молода вдова, безмірно закохана в запорожця, яка постачає свого коханця і грішми, і одягом. Інші заперечували і казали, що Сікач, справжнього прізвища якого ніхто не знав, – син якогось багатого пана чи купця, а може, навіть самого київського архієпископа. Ось, мовляв, звідки у нього і гроші, й одяг… Та все це були тільки здогади… А наяву був гострий на язик, добре обізнаний з риторикою, піїтикою, грецькою та латинською мовами дженджуристий шибайголова і картяр, безоглядно хоробрий у бою, безмірно щедрий у дружбі красень-запорожець Сікач. Таким знали його всі, а про інше – не питали…
Він підбіг до Арсена, обома руками ударив його по плечах.
– Арсене, брате! Ти знову між нами!.. Але як же ти залишив молоду жінку? Чи, може, вигнала? Га-га!
Метелиця й Шевчик одночасно підступили до Арсена і поцілували в холодні, зарослі густою темно-русою щетиною щоки.
Заворушився увесь курінь. Нова людина – це завжди якісь вісті. А тут зразу прибуло аж п'ятеро… Всі, крім тих, хто ще не прочумався від сну, стовпилися біля прибулих. Кожному хотілося почути, що робиться в світі, що нового на Україні, як звали запорожці всі українські землі, крім самого Запорожжя.
– Ну, чому ж ти мовчиш. Арсене? – сіпнув за рукав козака дід Шевчик, що аж танцював з нетерплячки. – Розповідай!
– Що розповідати? – зітхнув Арсен. – Нічого нема радісного…
– Що трапилося, синку? – запитав стурбовано Метелиця, який відразу помітив, що в Арсенових очах причаївся глибокий сум.
– Юрась Хмельницький з ордою напав на Лівобережжя. Сплюндрував усю південну Лубенщину… Людей погнав на правий берег, села попалив… Моїх теж забрав… І наречену, і матір, і сестру…
– Проклятий! – глухо озвався хтось із гурту.
– От я й прибув до вас, братчики, по допомогу… Як бачите, нас тільки п'ятеро – іти з такими силами на Хмельниченка та Яненченка нерозумно. А ось коли знайдеться якась півсотня чи сотня охочих запорожців, тоді б ми могли сміливо піти на Корсунь, куди виведено моїх рідних і всіх лубенців.
– А чому б нам не піти? – вигукнув Сікач. – Весь курінь піде!
– Аякже! – прошамкотів беззубим ротом дід Шевчик. – Я перший піду! – Він випнув сухі груди вперед, задер голову, від чого став схожий на старого облізлого півня. – За справедливе діло і головою легко накласти! Колись же однак треба вмирати!
То хочеться, щоб не в запічку здибала козака щербата, хай їй
трясця!
Ще кілька запорожців, близьких Арсенових друзів, зголосилися йти в похід. Але багато хто мовчав. Метелиця, похнюпившись, чухав цупкими, як цурупалки, пальцями потилицю і збентежено зиркав на Арсена.
– Не знаю, що й казати, синку, – нарешті промовив він. – Звичайно, я теж дуже хотів би піти з тобою… Але тут така заковика…
– Яка, батьку?
– Чи дозволить кошовий?
– Я гадаю, Сірко дозволить.
– В тім-то й річ, що Сірко зараз у себе на хуторі… В Грушівці… Відпочиває старий… А наказним кошовим отаманом залишив Івана Стягаила, нашого курінного… Ти сам знаєш, який він… Скупий, що зимою й снігу не випросиш, а своєвільний та упертий, як осел! Я йому в вічі не раз казав про це… Захоче – дозволить, а якийсь гедзь укусить його не за те місце – не дозволить!
– А ми його й питати не будемо! – розсердився Сікач.
– Не перцюй, хлопче! Це діло не таке просте, як ти гадаєш! – обірвав його Метелиця. – Адже сам знаєш, що без дозволу не підеш, якщо не хочеш скуштувати київ… А хоч би й пішов, то не далеко б відійшов! Бо без кошового не візьмеш у дорогу ні пороху, ні олива, ні сухарів, ні солонини…
Розумний і досвідчений Метелиця, як завжди, мав рацію.
– Що ж ви порадите, батьку? – спитав Арсен.
– А що я пораджу? Іти до Стягаила… Я теж пішов би, та боюся, що мій писок не дуже до вподоби наказному отаманові. То моя присутність ще й тобі зашкодить…
Іван Стягайло зажив на Запорожжі слави відчайдушного, безстрашного воїна-козарлюги і скупого, зажерливого хазяїна-жмикрута. Справді, в бою, розпаленівши, він не раз дивився сміливо смерті у вічі, кидався туди, де було найбільш небезпечно, а на тілі мав стільки шрамів, скільки, мабуть, не мав латок на своєму одязі найнужденніший жебрак. Його рука не знала втоми, і важка шабля нагонила жах на ворогів. Не одному братчику приходила вона на допомогу, вирятовуючи в скрутну хвилину від видимої смерті… За це запорожці любили і поважали Стягаила.
Зате дома, в Січі, і на хуторі, був зовсім іншою людиною. Ніхто не мав більше за нього землі, лук, лісів, коней, худоби, пасік. Ні в кого з козаків-дуків не було більше наймитів та наймичок, як у Стягайла. Та, мабуть, і ніхто з них не був такий скупий, як він. Все, що прилипало до його рук, прилипало навіки… Під час поділу військової здобичі, користуючись отаманством, тягнув собі найдорожчі речі, найласіші шматки, а коли на курінній раді ділили земельні угіддя, могоричами, підкупами, а то й криком, бо мав луджену горлянку, домагався собі найкращих ділянок… Не гребував і лихварством – давав своїм братчикам-запорожцям гроші в ріст і потім стягував з них по три шкури. За це козаки ненавиділи його і прозвали Стягайлом. Спочатку він сердився, коли так його прозивали, та нічого поробити не міг – прізвисько пристало як смола і ввійшло до запорозького реєстру. Згодом звик до нього, слушно вважаючи, що серед запорожців часто подибуються ще гірші, навіть образливі прізвиська – різні Дериземлі, Безштаньки, Голопупенки, Кривошиї, Рябі, – своє справжнє прізвище давно забув і ніколи про нього не згадував.
Він був значним козаком, і його не раз обирали курінним отаманом. Та йому здавалося цього замало, і він таємно примірявся до булави кошового. Заради цієї мети навіть іноді розкошелював-ся – підмогоричував курінних отаманів і старих впливових козаків, а на свій день народження ставив бочку горілки на січовому майдані для голоти, знаючи, що на раді своїм криком вона може підтримати його.
Такою була ця людина, від якої в значній мірі зараз залежало Арсенове майбутнє. Він дуже добре знав Стягайла і сам, і з розповідей Метелиці, тому й потерпав, ідучи з друзями до військової канцелярії.
На стук у двері почулося гучне: «Ввійдіть!»
Чотири козаки ступили до світлиці і, одвісивши поклони, зупинилися біля порога. Стягайло сидів за столом і читав книгу. Арсен здалеку впізнав «Синопсис» Іпокентія Гізеля, архімандрита Києво-Печерської лаври і професора Кисво-Могилянського колегіуму. Ця книжка з'явилася років п'ять чи шість тому і відразу набула широкого розголосу на Україні і по всій Росії, бо була першим підручником з вітчизняної історії. Арсен сам захоплювався нею.