– Приймай гостей, Варваро-ханум, – сказав мурза, кидаючи батракові повід коня. – Впізнаєш?
Був ранок, і Варвара-ханум давала на подвір'ї роботу невільникам і невільницям. Одягнута по-домашньому: у білу вишиту сорочку і квітчасту, за татарським звичаєм, спідницю. В руці мала в'язанку ключів. У вухах поблискували проти сонця невеличкі золоті сережки.
На її обличчі промайнув подив: вона не ждала чоловіка так скоро з походу.
– Ти повернувся? А це…
її погляд ковзнув по козаках, що поволі наближалися, і раптом застиг. Губи здригнулися. Ключі з брязкотом упали додолу. Гострим зойком вирвалося з вуст:
– Братику-у! Семене!
Вона кинулась до Палія і впала йому на груди. Забилася в нестримному риданні.
– Братику! Рідненький мій! Невже це ти?
Палій цілував її в коси, в лоб, в мокрі від сліз щоки.
– Сестронько! Лебідонько моя нещасная!
Всі стояли мовчки – Кучук, Чора, козаки, невільники.
Арсен відчув, як у нього перехопило подих, а очі зволожилися слізьми. Яка-то у нього буде зустріч із сестрою? І чи буде? Чи не продав й цей кривавий мурза-людолов у гарем за тридев'ять земель?
А Златка? Чи зустріне він її, милу свою, найдорожчу? Чи загляне в її густо-сині очі? Чи навіки вже втратив?
Після перших привітань і перших сліз Кучук-бей запросив гостей до хати.
Тим часом невільники і батраки різали баранів, патрали гусей, з льохів несли вино і бринзу. Невільниці-українки варили куліш, галушки, пекли пиріжки з маком, ізюмом та сиром.
А поки все це готувалося, Кучук і Варвара-ханум пригощали гостей вином, розведеним, за болгарським звичаєм, водою, вели тиху, неквапливу розмову.
Арсена гризла нетерплячка. Він думав, коли їхав сюди, що перше запитання до Кучука і Варвари-ханум буде про Стеху. Але зрозумів, що помилився. Гуртом козаки вирішили, що питати мурзу небезпечно. Хто зна, як він подивиться на те, щоб відпустити за викуп дівчину. А поговорити з Палієвою сестрою не випадало нагоди.
Незабаром слуги принесли обід. Поставили на барвистий килим, розстелений на долівці. Гості, як і господарі, сіли кружка на м'які подушки. Мурза налив у срібні та скляні келихи вина, промовив:
– Дорогий мій родичу, дякую, що завітав до моєї хати! – Його чорні очі блиснули крізь прищурені повіки, і не можна було розібрати – кепкує мурза чи говорить щиро. – За твоє здоров'я і за здоров'я твоїх супутників!
Обід тягнувся мало не до вечора. І тільки тоді, коли сп'янілий Кучук пішов відпочивати, а невільниці постелили козакам – на їх прохання – в саду, просто неба. Арсен шепнув Палієві:
– Кращої хвилини не буде, батьку! Палій мовчки хитнув на знак згоди головою і, обнявши сестру за плечі, сказав:
– Варочко, я радий, що майже через двадцять років побачив тебе… Але у нас ще й діло є до тебе…
– Яке? – Варвара-ханум насторожилась.
– Ми хочемо визволити одну дівчину, сестру цього козака, – і Палій показав на Арсена.
– Де ж вона?
– У тебе… Тобто вивіз її з Немирова Чора.
– Чора?.. Як же її звати?
– Стехою…
– Стехою?!. – Варвара-ханум вражено глянула на козаків.
– Чому це тебе дивує?
– Тому, що я відпустила її додому разом з тими двома невільниками, які передали тобі ярлик!
– Відпустила?.. Додому? – Палій перезирнувся з Арсеном. – Тут щось не так… Ті двоє її не бачили… Вони повернулися без неї і сповістили, що Стеха залишилася тут.
Варвара-ханум мовчки дивилася на козаків. Обличчя її пополотніло. Міцні білі пальці, що, видно, давно не знали важкої роботи, мимовільно жмакали барвисту шовкову шаль.
Нарешті, пересиливши себе, жінка плеснула в долоні. Ввійшла невільниця.
– Гукни Чору! Хай зайде. Чора вбіг веселий, розпашілий.
– Що, нене?
Варвара-ханум показала на міндер поряд із собою.
– Сядь сюди! – І коли син сів, запитала твердо, з притиском:- Чоро, де поділася та дівчина? Стеха…
– Стеха? – В чорних очах хлопця промайнув переляк. Він не зумів приховати збентеженості. Рум'янець на щоках почав гаснути. Однак він зробив вигляд, що напружує пам'ять. – Ах, Стеха!.. Як же – пам'ятаю! А от де вона поділася – не знаю…
Варвара-ханум поклала руку йому на гостре коліно.
– Ну, як же не знаєш? Ти ж мав відправити її додому… Я ж наказувала тобі!
– Я й відправив.
– Коли?
– Тоді ж. Разом із тими невільниками. Чора зблід. Очі його горіли. На лобі виступив піт. Але відповідав він чітко, твердо.
Варвара-ханум була збита з пантелику.
– Ти правду кажеш, сину?
– Нене! – вигукнув Чора, але відвів погляд убік. Мати пильно подивилася на нього і сказала:
– Ну, гаразд… Іди, Чоро!
Арсен і Палій переглянулись. Вони були вражені. Скільки сил потрачено! Скільки надій було! І все даремно, їм здалося, правда, що Чора щось приховує… Але як примусити його сказати правду?
Чора підвівся і швидко вийшов.
У кімнаті запала мовчанка. Козаки зціпили зуби і думали, що робити далі. Варвара-ханум теж не проронила жодного слова.
Порушив мовчанку Палій.
– Отже, виходить, дівчина зникла безслідно… Але ж такого не буває! Повинен же хтось знати, де вона поділася! Як ти гадаєш, сестро?
– Не знаю… Просто гублюся в здогадках.
– А не приховує чогось Чора? Варвара-ханум пильно подивилась на брата.
– Ти так гадаєш, Семене? Я поговорю з ним… Сьогодні увечері…
8
Ніч була темна й тепла, навіть задушлива. На небі висіли мерехтливі сріблясті зірки. З широкого дністровського лиману долинали пахощі водоростей, викинутих на берег, та квакання жаб.
Чора ніяк не міг заснути. Серце лунко стукало в грудях, з голови не йшли тривожні думки. Після розмови з матір'ю він зрозумів, що приїзд дядька і козаків зовсім не випадковий. Вони приїхали по Стеху! Хочуть викупити її і забрати з собою!..
Він лежав на кожушанці, простеленій просто на землі, під кущами винограду, і дивився в темно-синє небо, на далекі манливі зорі. А думав про своє.
«О аллах, допоможи мені! – шепотіли його губи. – Зроби так, щоб та мила гяурка Стеха, всупереч бажанню батька і матері, всупереч усьому світові, стала моєю першою дружиною!.. Вона мені народить синів, які шаблею слугуватимуть тобі, о Всевишній! Прокладатимуть шляхи в країну невірних для твоєї величі і слави!»
Зашелестіли кущі. Чора підвів голову.
– Ти тут, синку? – почувся тихий материн голос. – Не спиш?
– Не сплю, нене.
– Я присяду біля тебе…
– Сідай, нене.
Варвара-ханум сіла на кожушанку, поклала теплу руку синові на голову, пригладила шорстке волосся. З її грудей вирвалося легеньке зітхання.
Чора мовчав. Він здогадувався, чого прийшла мати, але не знав, що їй відповісти. Думки його сплуталися, а серце стиснулось від болю й тривоги.
– Чоро, – промовила тихо мати, коли мовчанка затяглася, – я знаю, ти не відіслав тоді тієї дівчини… Бо коли б відіслав разом з невільниками, вона була б дома… Скажи, навіщо ти так зробив? Чому не послухав мене? Га?
Чора не відповів.
Варвара-ханум пильно подивилась в його широко розплющені очі, в яких мерехтіли відблиски зірок.
– Ну, чому ж мовчиш? – її рука знову погладила синову голову.
Чора раптом схопив ту руку, притиснув собі до щоки, і мати відчула, як з його очей бризнули сльози.
– Я кохаю її, нене! – аж задихнувся він. – Як ти не розумієш?!. Кохаю над усе на світі!
Тепер замовкла мати, знічена, вражена гострим болем що прозвучав у синових словах. Той біль відізвався в її серці ще гострішим болем. Вона безмірно любила Чору, свого первістка єдиного сина, любила такою ніжною й глибокою любов'ю, що ладна була за нього, за його щастя віддати не тільки на відруб руку, а й саме життя.
Чим же вона тут допоможе йому?
– Чоро, скажи мені правду, адже я не ворог тобі, а найкращий друг і порадник… Ти не відіслав її?
– Ні, – глухо відповів Чора.
– Приховав від батька?
– Так.
– Де?
– Нене, я не можу сказати. Не питай мене! – з болем у голосі вигукнув юнак.
– Мені можеш казати все! – суворо промовила мати і зразу ж пом'якшила голос. – Бог свідок, я не використаю твої слова на шкоду тобі.