Увага, Лізо! — наче щось попереджало її. Хазяїн наступав на. білий гриб, на маслюки, не звертаючи на них ніякої уваги. А він же завжди з такою охотою збирав їх! Звичайно, вона не знала, як називаються ці гриби, але прекрасно розуміла, по чому ступає її хазяїн. Якщо він їх навіть не помітив, це означало, що в голові у нього зовсім інше. Може, навіть він думає про неї і про того, за дротом.
Повітря пахло грибами, річкою, живицею. Вона чула значно більше різних запахів, та жоден з них не викликав у неї занепокоєння.
А хазяїн і справді думав про неї.
— Ач, яка погана, розбещена собака, — шепотів він, усміхаючись. Він не сердився на неї, бо знав, що в серпні вона так само легко втрачає розум, як і навесні. — Уже в березні не було з тобою спокою, — мудрував він. — Але ж ти, дорогесенька, служиш людині, а людина дуже любить втручатися в закони природи. Я навіть сам не знаю, чи правильно це.
Ветеринар не хотів ні про що й слухати. Він вважав, що ти дуже слабенька. В твоїх документах зазначено, що ти була останнім щеням серед братів і сестер. А роду славного. Мама в тебе, правда, не дуже шляхетна — пані Рабі з Підкрконош, але батько — вовк.
Вона прислухалася до його голосу — тихого, співчутливого, на низьких нотах, і опускала очі.
Звичайно, якби все було в березні — то інша річ. Нема кращих за літніх щенят — малим завжди потрібно багато сонця. Так само, як і людським дітям. Провідник злегенька всміхнувся.
— Останнього разу я не встиг тобі розповісти, — почав стрілець, який не міг помовчати й хвилину. — Цей зразковий прикордонник Гаслік якось заспав, чи, може, його затримало командування. Але на перевірку з’явився, коли вона вже скінчилася. Глянув — його собаки ніде нема. Капітан побачив пса з спостережної вежі. Той ішов у дозор сам. Певно, що під час перевірки пес думав про свого хазяїна: «Був би я офіцером, лайдаче, ти б у мене насидівся в холодній, поки б не посинів». Коли б цей пес умів говорити, я певен, наказав би посадити на «губу» свого хазяїна. Він знає дисципліну.
— Ну, а капітан бачив його, і що?
— Пес заліг точно там, де мав залягти з своїм провідником, і не вилежувався, не відпочивав, як іноді ми.
— Як частенько ти.
— Не перебивай. Дуже обережно оглядав пес місцевість, ховаючись, як індіянин. За якихось десять хвилин підвівся і пішов на інше місце. Дорогу йому перебіг заєць, але пес не звернув на нього уваги — він був на службі. І так обійшов дозором усю ділянку. Потім щось видалося йому підозрілим — і він прочесав площу близько квадратного кілометра.
— Ну, ну…
— Може й ні… я точно не знаю, але в усякому разі велику площу.
Провідник з собакою пройшли ще двадцять кроків. Ліза знала тут кожний камінь чи корінь, кожний пеньок, об який могла поранити свою чорну ніжну лапку (вона народилася з п’ятим пальцем, який незабаром після народження їй майстерно вирізали, і лапа в тому місці стала дуже ніжною), і тому пам’ятала, що скоро стежка почне вужчати, а далі буде пень.
— Я знаю, чорна розпуснице, ти ждеш, поки прийдемо до пня, щоб ти могла озирнутися, — усміхнувся провідник. — Цікаво тільки, як ти це зробиш, щоб я не побачив.
Провідник опустив праву руку на рівень живота. Поводок, який трохи провисав, опустився зовсім низько і почав тертися об вереск. Ліза мов передчувала, що зараз станеться, і раптом зацікавилася висохлими ягідками чорниць і червоними бубками брусниць, яких ніхто тут не збирав, і вони лежали на стежці, наче розсипане дітьми намисто. Невідомо, чого Ліза почала принюхуватись до землі.
— Тільки не вдавай, що знайшла слід, — попередив її провідник.
Вона по-дружньому замахала хвостом. Він не дивився на неї.
І тоді почулося знову.
— У-а-а-а-у! — завив Вовк на другому боці. Сердито і пристрасно.
Ліза непокоїлась. Все одно від цього ніякої користі, адже дріт є дріт, а літати в повітрі Вовк не вміє! Були випадки, що їхні собаки перескакували через дріт, але ще більше випадків, коли такі відчайдушні згоряли. Так чого ж ти хочеш? І так дивно, що ті двоє — вона мала на увазі прикордонників, які йшли по той бік, — терплять це.
До пня вже близько. Ще двічі вигнеться стежка змією, а потім почне вужчати. Біля пня стане вона такою вузькою, що треба буде вибирати — чи перегнати хазяїна, чи дужче притиснутися йому до ноги, щоб вони змогли пройти обоє разом, чи, нарешті, відстати на крок.
— І що ж ти робитимеш? — спитав провідник. Його ще цікавила крона старої ялини, на якій нічого не було видно. Він знав, що зараз його видно в біноклі з двох спостережних веж, і це було добре. Людині завжди буває добре, коли вона не відчуває себе самотньою.