Ліза все ж таки думала про того чорного. І тепер уже не з недовірою, а з тугою. Сказав, прийде! Ні, це він так, хвалиться. Звичайно, якби він міг… Ніби погоджуючись, вона щось загарчала до хазяїна.
Він здивовано подивився на неї.
— Чого тобі?
Не знав, що вона відповіла йому: «Твоя правда. Кордон є кордон». І додала: «А навіщо ви, люди, граєтесь у ці кордони?»
— Схоже, що ти лаєш мене?
Для високого мислення мозок її був не досить розвинений. Навіть якщо і змогла вона відповісти на своє запитання — хай неясно, дуже-дуже неясно.
Вона позіхнула: «Я тільки не розумію, що ви, люди, маєте один проти одного. У нас, собак, можна б дуже просто обійтися без цих кордонів. Про мене, якщо він такий красень — хай був би чи звідси, чи звідти — однаково. А цей, правду кажучи, страшенно мені подобається».
— Ти щось сказала? — спитав провідник. Але він уже не думав про неї. В голові у нього була Єва.
3
Великий, кремезний чоловік сидів на будейовицькому вокзалі вже добру годину. Він мав приїхати сюди о десятій, та автобус з Каплиць прибув, коли ще й дев’яти не було.
Чоловік сидів і потирав свої великі руки. На його обличчі не помітно було збудження, але руки зраджували. І хоч як повільно і натужно працював мозок, все ж чоловік розумів — неможливо, щоб це була Інга.
Інга в той час… ну, добре. Вона була засліплена його фізичною силою. І думала, що в тому, як він кинувся в клітку на Брута, була відвага. Тільки він знав, що ніяка то не відвага. Просто він довгі роки ходив коло хижаків, і коли входив у клітку, не бачив у тому ніякої небезпеки. Навпаки, кожний їхній підступний рух дратував його так, що він лупцював їх першою-ліпшою річчю, яка траплялася під руку.
Він ніколи не сподівався на прихильність Інги, та через кілька ночей вона дозволяла йому все. А вже потім лишила його при собі як служника, а при потребі — як охоронця.
Тепер він сидів на лаві, стискав руки в кулаки і розтуляв їх. У святковому костюмі він скидався на селянина, що приїхав на весілля.
І знову перед його очима був цирк. Той випадок з Едвардом Бонеллі.
Подвійне сальто на трапеції під куполом — це складний номер. Ви бачите два тіла, одне з них висить головою вниз, а друге, пружне, як у пантери, розгойдується на трапеції над вашою головою — раз, в один бік, два — в другий, три — знову назад, а потім вибирає слушну мить, одриває руки од трапеції, притискає коліна до підборіддя, перевертається через голову раз, другий, раптом викидає вгору руки, і другий Бонеллі стискає їх в ту мить, коли вони торкаються його чутливих залізних пальців.
На секунду раніше — і вони б розминулися. На секунду пізніше — теж розминулися б. (Тоді вона стояла коло мене, дивилась на братів і раптом сухо промовила: «Цей Едвард здатний на більше. Якби тільки я захотіла»). «А втім, чого це я взагалі про неї думаю, — сказав собі з гіркотою, — я ж був тільки її служником».
Він сидів на звичайній вокзальній лаві, на якій були вирізані чиїсь ініціали, слова. Лава була дуже буденна. І хоч би як розкішно був прикрашений вокзал, все одно ці лави нагадують, що сьогодні будень, — сідай, чоловіче, спи і чекай свого поїзда.
І все ж навіть на таких буденних, порізаних ножем лавах народжуються зовсім небуденні думки і спогади.
Люди йшли з поїзда і до поїзда, спотикаючись об його простягнуті ноги. «Все це ні до чого, — думав він. — Якщо навіть приїде хто-небудь з колишніх співробітників, поговоримо про те, про се, про давні часи. Але все одно я ні з ким не хочу говорити про Інгу. А вона не прийде».
Він згадував номер Бонеллі. Згадувати про це. було приємно. Буденність раптом зникла. Неприємний був кінець цієї згадки.
Коли б розминулися руки, нічого б не сталося, якби це був звичайний атракціон «літаючих дияволів», бо внизу під ними була сітка.
Але брати Бонеллі працювали без сітки.
Ви сидите внизу в цирку Мокка біля столика, попиває те легеньке вино, а над вашою головою літає смерть.
Частка секунди, в яку ці руки не зустрінуться, означає смерть.
Бонеллі не були братами. Другий Бонеллі розбився, роблячи подвійне зворотне сальто в «Палас Португаль», а третій застрелився через якусь дурну історійку з креолкою. Залишився Едвард Бонеллі і його приятель Аветті, а між ними непомітно, але твердо стала Інга. (Я нічого про це не знав. Вірніше, я нічого не хотів про це знати. Я був звичайним служителем, але дужчого від мене хлопця в цирку не було. Я знав, коли приходили такі хвилини, в які Інга жадала тільки грубої сили, вона знаходила її в мене).