— Це треба пити з содовою. — Вона ледве всміхнулася. — Але ж у вас тут не дістанеш навіть содової води.
— Буває, — припустив він. Власне, він нічого не знав про це, содової води не пив уже добрих кілька років.
Інга сіла проти нього.
— Уяви собі, що ті мої добрі знайомі якось уже після сорок п’ятого цікавилися смертю того дурня Вацека. Думаю, що записали її на твій рахунок.
Підвів очі й недовірливо глянув на неї.
— Але ж це дурниці, — пробурмотів він. — Хіба що ти тоді…
— Хіба що я тоді… — відповіла вона замислившись. — Ні, любий мій, та коли б зі мною тут щось сталося або ти розпатякався, де не треба, і мене б схопили… тоді випадок з Вацеком неодмінно виринув би на світ божий. Тобі це не було б приємно.
Він ще нічого не розумів.
— Де ти тепер живеш?
— У різних місцях. — Вона знизала плечима. — Зараз у Гамбургу. Не так далеко від вашого кордону.
— Я нічого не розумію, — зітхнув він. Про Вацека уже не думав — у цьому ніхто не може звинуватити його.
Вона підвелася і обвила його шию руками.
— Це буде маленька дрібничка, — промовила ніжно. — Принесеш мені звідти, з вашої військової зони, деякі папери.
Він швидко підвівся.
— Шпигунство?
— Не кричи! Що я, здуріла? Папери, які лишив наприкінці війни у тій хаті, де ти зараз живеш, один мій знайомий.
— Навіщо він їх залишив?
— Тікав у полон до американців. Можеш ти це зрозуміти? Навіть не міг віддати їм тих списків, тому й сховав у будинку своїх батьків. А з сорок восьмого там живеш ти.
У нього ще не пройшов переляк — ця історія йому дуже не подобалась.
— Хто він був, цей твій знайомий?
— Хто? — Вона знизала плечима. — Військовий. Есесівець. Від цього щось залежить?
— Ні. Це звичайні папери, з війни, еге ж?
— З війни, — погодилася вона. — Вони ні для кого не мають ніякої цінності. Тільки для мого знайомого.
Він заспокоївся. Йому вже не хотілося роздумувать над усім цим, голова працювала погано. І на думку не спало, що складається дивна ситуація — вони не бачилися довгі роки, і раптом вона з’являється тут і вимагає від нього якісь папери, що сховані бозна-де в його хаті.
— Де мені їх шукати? — тупо спитав він.
Знизала плечима.
— Я тільки знаю, що папери він лишив у своїх батьків, а батьки жили там до самої евакуації. Куди вони сховали їх — про це не знає ніхто.
— То, може, там їх і нема?
— Повинні бути. — Вона замислилася. — Ти одержиш багато грошей, якщо знайдеш їх. Його батьки не взяли цих паперів, коли тікали через кордон. Мабуть, боялися.
— І навіть йому не сказали, куди сховали?
— Американці скоро інтернували його. Потім над ним був суд, і його на три роки посадили за грати. Батьки тим часом померли. Ці папери в твоїй хаті…
Він простяг до неї руки, але вона відхилилася. Підвелася з крісла, розкрила шкіряну валізку, легенько провела ножем по бічній стінці, обтягнутій тканиною. Витягла зсередини шматок матерії, схожої на звичайну підкладку, але на ній було щось накреслено.
— Якби ти не приїхав, я все одно знайшла б до тебе дорогу, — засміялася вона і поклала матерію до нього на ліжко.
— А я думав, що ти приїхала до мене, — сказав він мляво. Добре знав, що це дурниця, але не хотів руйнувати примітивні свої мрії.
— Звичайно, до тебе. — Вона підсіла до нього. — Оце твоя хата, — показала на матерії чорну пляму. — А це шлях, яким я дійшла б до тебе.
— Не дійшла б, — похитав він головою.
Вона простягла йому олівець.
— Не дійшла б, — повторив він, — тому що тут, — показав на якесь місце на карті, — тобі треба було б зійти з дороги і пройти лісом. Обійти, розумієш?
— Тут? — спитала вона. Потім узяла в нього з рук олівець і накреслила тоненьку рисочку.
— Тут. Я так гадаю. — Він не був певен цього, бо не розумівся на картах. «До того ж тепер це однаково, — казав він собі. — Ми зустрілися тут, і їй нікуди не треба йти».
— А… скільки треба йти лісом, поки вийдеш знову на дорогу?
— Хвилин п’ять. — Він знову ляпнув це просто так, навмання. Ходив там часто, але ніколи йому не спадало на думку подивитись на годинник. — Іди сюди, — сказав він.
— Привезеш ці папери завтра? — нетерпляче спитала Інга.
— Якщо знайду.
— Поставиш усе в хаті догори дном, то знайдеш. Це дуже важливо, і ти одержиш за них багато грошей. Приїдь, коли знайдеш.
Він знову випростався.
— Ти ж казала, що вони не мають ніякої цінності.
— Для мого знайомого мають. А він тепер дуже впливовий і дуже багатий.
Він погодився. Тільки тоді вона дозволила обійняти себе.