Не хотіла дивитися йому в лице, щоб не бачити, як він зблід, як тремтять йому губи.
— Це… ви переплутали адресу… — видихнув він. Потім підвівся, але ноги в нього тремтіли з переляку.
Інга похитала головою.
— Ні. Адреса правильна. Вацлав Краль.
Він трохи отямився від страху.
— Але пістолет… німкеня… я повинен був би доповісти…
— Можете. — І знову подивилась на годинник. — У вас лишилось тільки чотири хвилини.
Чоловік сів і поклав руки на стіл перед собою. Вони тремтіли.
— Зрозумійте, пані, з усім цим я давно покінчив, я тепер…
— Не шукайте мого співчуття, — холодно сказала Інга. — Під час війни ви займалися спекуляцією, і коли наші вас притиснули і вам загрожувала шибениця, ви підписали угоду про співробітництво з гестапо. І були досить активні. У п’ятдесят другому році нам допомагали, і вас вважають надійним агентом. Отже, у вас лишилося три хвилини.
Він підвівся хитаючись.
— Але я більше не хотів…
— Зате ми хочемо. Дві хвилини двадцять п’ять секунд.
Зовсім знищений, він, згорбившись, вийшов за двері. «Прокурора звуть Вебер», — подумала вона і виглянула у вікно. Ні, надворі все спокійно, сільський майдан безлюдний, як і тоді, коли вона увійшла в село.
Він повернувся і поклав перед нею пакуночок. Голос у нього тремтів.
— Може, ще колись вам що-небудь…
Знизала плечима.
— Цього я не знаю. А поки що раджу забути про мої відвідини. Якщо вас хтось спитає — до вас з Праги приїздила знайома…
Вона повільно прогулювалася по будейовицькому майдану. Коли б не ця фатальна думка про Вебера, що переслідувала її, вона була б цілком спокійна.
Посміхалась, коли згадувала про переляканого чоловіка — Вацлава Краля. Абсолютно виключалося, що цей Краль може піти в органи безпеки і розповісти про неї. Краль був безхребетним слимаком. Його навіть не можна було використати при виконанні такого відповідального завдання, яке вона дістала. Було цілком ясно, що коли б його зненацька арештували, він би зізнався в ту ж мить.
Годинник на вежі показував без чверті шість. Вона ще раз пройшлася по майдану і зупинилась перед вітриною книгарні. Міркувала, чим би зайнятися ввечері. Може, десь тут є підходящий ресторан або ще щось, де б можна було трохи розважитись… А завтра приїде…
Вона не додумала. Краєм ока помітила чорнявого чоловіка. Впізнала його відразу, хоч тепер він був без окулярів. Бачила, як він зупинився і про щось розпитував. Потім попрямував просто через майдан і зник у дверях високого будинку. «Це мене не стосується, — говорила вона, заспокоюючи себе. — Це й справді, либонь, випадок, і я даремно забиваю собі голову».
Та, зупинившись перед будинком, за дверима якого зник чорнявий, зрозуміла, що це стосується її, і навіть дуже. В цьому будинку був розташований крайовий суд, прокуратура, а на першому поверсі — відділення Державної безпеки.
Вона розгубилася…
4
— Так що Єва? — спитав стрілець.
Провідник стиснув губи.
— Звичайно, вітає тебе.
Стрілець розгублено подивився на нього.
— Ти кажеш так, наче гніваєшся на мене?
— А таки гніваюсь, — кинув провідник. — Виходить, наче ти цікавиш її більше. Чому не приїхав зі мною до Будейовиць, що ти тут робиш, чи є в тебе дівчина і… я не знаю ще що. Вона також сказала мені, що ти набагато вихованіший, ніж я. Пепіку, коли це ти був з нею такий вихований?
Стрілець був зовсім ошелешений. Потім процідив крізь зуби:
— Ти збожеволів.
Сьогодні вони несли службу з внутрішнього боку прикордонної смуги. Тут не було ніякої вежі, ніякого дроту, нічого. Тільки застережні знаки. Під ними біг потік, а вдалині виблискувало дзеркало ставка.
Ліза щулила вуха — кусали комарі. Сонце заходило так швидко, наче хтось збив його каменем. Занурилося в темно-синю, аж фіолетову подушку хмари, що тяглася з півдня на північ.
Почало темніти. Але це ще не була повна темрява. Світилися перламутром черепашки, виходили на небо сині зорі. А потім знову з’являлися сонячні відблиски — хоч сонце вже сховалося, вони ще відбивалися від хмар, спрямовані в темну височінь.
На тому березі потоку була ще більша темрява, — там стояв високий сосновий ліс.
У цей час молодший сержант на сторожовій вежі — за двадцять кілометрів — надівав навушники.
Ліза думала про чорного. Вона не могла почути, як він кличе її, — надто було далеко. Але відчула, що кличе.
Провідник знову заспокоївся. Все це не так уже й важливо, щоб ламати давню дружбу. Але він умовляв сам себе.