— Лізо! — гримнув на собаку.
Вона підвела голову і зразу ж відвернулась.
— Ах ти ж, капосна, — прошепотів він. Та всі його думки і почуття знову були з Євою.
А стрілець спокійно йшов поруч нього, він уже давно забув про Єву і не думав про те, що робиться в серці друга.
Зійшли з стежки. Трохи далі, коло верби, був їхній перший секрет. Це вже недалеко від ставка. «Цікаво, що з внутрішнього боку прикордонної смуги частіше можна когось зустріти, ніж на кордоні, — подумав стрілець. — Через кордон до нас майже ніхто тепер не ходить. А від нас туди іноді пробують перейти хлопці, яких приваблює життя на Заході»».
— Я знаю, Лізо, — провідник нарешті дав лад своїм думкам, — серпень — це твій час. Та нічого, тримайся, завтра знову підемо на старий кордон.
Він зручно вмостився під вербою. Стрілець ліг поруч. Потім обидва пересунулися під вільху — тепер ставок був у них як на долоні.
Ліза мовчки лягла біля свого хазяїна. Щось залоскотало її. Певно кліщ, вона ненавиділа цих огидних комах. Лоскіт, вільха, кліщі. Ці три поняття були якось зв’язані між собою.
Завжди після кожного тренування чи важкої служби її вичісували. Це була приємна процедура, і вона охоче ставала передніми лапами на лавку.
Було дуже приємно, коли хазяїн чесав її металевим гребінцем. Він ніколи не поранив їй шкіри. Завжди при цьому співав і курив сигарету. А коли находив кліща, одну-дві хвилини тримав коло його спинки гарячий кінець сигарети — і кліщ одразу відпадав. Ця операція була безболісна.
Та Ліза згадувала час, коли після укусу такого кліща чотирнадцять днів пролежала тяжко хвора і ветеринар-підполковник хитав над нею головою і щось неспокійно бурмотів про енцефаліт. Кожного ранку він вливав їй у горло якусь огидну мікстуру, а ін’єкцій зробив стільки, що Ліза не могла вже спокійно дивитись на шприц.
— От бачите, товариші, різницю між самицею і самцем, — казав тоді ветеринар. — Пес схопив би мене за руку, а вона знає, що це для її здоров’я, розуміє, що я не мордував би її даремно. І тримається. Що то значить — самиця!
Вона і справді довіряла хазяїну, який схилявся тоді над нею.
Перед самим її носом по листочку нахабно повз золотавий жучок. Але вода вже мала з ними досвід. Цих комах не можна злизувати язиком. Хоч би й он ту зелену комашку. У них завжди багато ніг, зразу її не проковтнеш, а потім ніяк не виплюнеш через ті ноги, що неприємно лоскочуть язик.
А найгірше — джміль. Був час, коли вона, бавлячись, хапала їх на льоту. І довго нічого не траплялося. Та якось схопила одного з червоною спинкою, і він сильно ужалив її за язик. Відтоді Ліза дала спокій цим п’яним сплюхам. Навіть тоді, коли вони лежали під квіткою на спині, набравшись, як справжні алкоголіки, і не могли звестись на ніжки.
— Якщо нам пощастить, наші дівчата прийдуть сюди купатися. Сьогодні жарко, — мовив стрілець.
Ліза повела лівим вухом на знак того, що почула щось. Нічого особливого, бо тоді б вона поводилася інакше. Це були знайомі звуки.
За їхніми спинами, голосно розмовляючи, йшли додому лісоруби. Вони, звичайно, нічого не знали про секрет.
— Добре, — похвалив Лізу провідник.
— Той, що йде перший, — Грюнфельд, — мені подобається, — зашепотів стрілець. — Німець, але меткий. Він, здається, у них за старшого. Вони тут заробляють непогані гроші.
— В усякому разі більші, ніж ми.
— І жінки приїхали до них, — засміявся стрілець, у якого уже вся розмова про Єву вилетіла з голови.
В лісовій темряві з’явилося кілька тіней. Задзвеніли пилки, тут і там заблищали сокири. Пролунав сміх. Сьогодні лісоруби були явно чимсь задоволені. Може, дружина когось із них принесла пляшку самогонки — її тут женуть скрізь, і забороняти це — марна справа.
Потім знову стало тихо.
Троє чоловіків ішли останніми.
— Йованеску, Боузек і Франек, — сказав стрілець.
— Чорти їх знають, цих трьох, — пробурмотів провідник. — Не люблю похмурих людей. Проте все одно Боузек і Франек — хороші хлопці. На них завжди можна покластися.
— І всі троє — одинаки. Нізащо в світі я б не хотів жити без жінки. Цікаво, що їх сюди загнало, в цю пустиню.
— Певно, їм здалося, що на світі дуже багато людей, — засміявся провідник. — І тому вирушили сюди, де, навпаки, їх дуже мало.
Останній лісоруб ніс на плечі сокиру. Йшов широкою ходою стомленого робітника або людини, охопленої важкими думками. Майже цілу ніч він не спав, шукаючи папери, які вимагала від нього Інга. Перетрусив весь мотлох у льосі, обнишпорив кутки на горищі, але нічого не знайшов.
Ліза знову повела вухом. Щось сталося на березі ставка. Та це було дуже далеко, і вона тепер думала, чи правильно зробила, що подала знак. Лісоруби не цікавили її так само, як і інших собак, — це були свої люди. Часто сиділа з ними біля вогнища, хоч ніколи не взяла шматка з їхніх рук.