Якби Пепік не вмер, він би вже давно вистрілив. У нього зручніший кут обстрілу.
Чорний за пеньком вистрілив тільки один раз. Куля просвистіла над самою головою провідника. «А він непоганий стрілець», — подумалося. Та, як не дивно, провідника не схвилювало це відкриття. Якби проти них був боягуз, це була б невелика ціна за Пепіка.
На жаль, провідник не міг відплатити за товариша. Мусив лежать і чекати, поки прийде піднятий по тривозі патруль. Він не мав права випускати і ту, першу чергу, все одно вона не досягла мети, оскільки цей негідник припав до землі. Тільки відкрив свою позицію.
Провідник не знав, скільки минуло часу. Може, хвилина. А може, кілька секунд. Він не мав права стріляти, повинен був вичікувати і дбати про те, щоб цей молодець не зник у гущавині. Але думки його повертались до Пепіка. То були важкі думки.
Їх порушив новий постріл. Щось ужалило в скроню, хоч боляче не було і свідомості він не втратив. Наче хтось ударив його важкою рукавицею. «Це моя помилка, — сердито пробурмотів він. — Чого я розлігся під самим місяцем».
Він трохи відповз під гілля.
І знову його охопила злість. «Ах, он чого ти хочеш! Ну, добре». Безглуздо було стріляти по пню чергами. Він почав розколювати його одиночними пострілами. «Завтра, звичайно, будуть докоряти мені, що я не міг оволодіти собою, але ніхто з них не лежить тут, на моєму місці, ні в кого з них не цілиться ворог».
Тепер уже провідник діяв не з інстинкту самозахисту, який виправдовував би його. Він зробився злий і мстивий, біль у скроні часом так мучив, що очі самі заплющувалися.? «Тільки б не втратити свідомості, — казав він собі, — бо тоді цей мерзотник утече. Звичайно, далеко він не сховається, весь кордон уже на ногах, але, втікаючи, може ще когось убити».
Він стріляв з розрахунком. Першим пострілом відбив лівий край пенька.
Другим — правий.
Пень був трухлявий, після пострілу з нього здіймався порох і друзки летіли, наче хтось рубав їх сокирою.
Провідник мружив ліве око не тільки тому, що прицілився, — його немилосердно пекло. Око щохвилини запливало, але не було часу навіть помацати його.
Невідомий теж вистрілив. Тепер він уже не цілився так точно. «Зраджують нерви, — подумав провідник зневажливо, і на його губах з’явилася зла посмішка. — Тебе зраджують, а в мене заспокоюються. Ще міліметр, і мені прийшов би кінець. У Пепіка ти влучив. Та все одно не втечеш. Уже скрізь дзвонять телефони. Працює радіо. Не втечеш. Ще міліметр, і я б ніколи не побачив, як тебе повезуть на допит». «Все одно живою їм не дамся», — думала Інга злісно. Потім узяла в обидві руки важкий восьмизарядний кольт, трохи висунула його з-за пенька і натиснула спусковий гачок., Аж засичала від злості — куля знову пролетіла мимо. «У мене ще є час, та його не так уже й багато. — Вона розмірковувала. — До ставка хвилин тридцять, там кінчається прикордонна смуга. Але навіть там я не буду в безпеці — їхні собаки візьмуть мій слід». Ніколи ще вона не ненавиділа цей народ так, як в ту мить. «Лізо, якби тич була тепер тут, — міркував провідник, — усе робилося б точно за інструкцією. Тобі не треба було б нічого пояснювати. Ти б зникла в темряві, як тінь, підкралася до нього ззаду і впала б йому просто на спину. Досить було б твого страшного гарчання, і він занімів би від жаху. Ех, Лізо, Лізо!»
Ще один постріл збив над його головою гілочку з ялинки. «Дуже високо, — засміявся провідник. — Що далі, тим більш здають у тебе нерви. Ти, певно, розумієш, що секунди вирішують твою долю».
Вибрав хвилину і протер ліве око. А коли подивився на долоню, побачив на шкірі темну смугу. «Певно, кров, — подумав. Та це не злякало його. — Маленька ранка на скроні, від якої залишиться помітний шрам, і завжди, коли я торкнуся його ненароком, згадаю цю ніч. І бідолаху Пепіка». Провідник доторкнувся до скроні і застогнав від болю. Знову потемніло в очах. Щось у нього не в порядку з головою. Але нічого страшного. Якби щось серйозне, він не зміг би так зосередитись.