Молодший сержант сьогодні вже дивився на кордон не дружніми очима, як учора, бо після такої страшної ночі ніхто не знав, що ще може трапитись.
Батальйонний інструктор і досі стояв навколішках, не помічаючи, що намочив штани. Він любив собак, розумів їх, і вони розуміли його. Стогончік — великий спеціаліст у своєму ділі, а його пес Клауцік, який так нещасливо скінчив своє життя під автомобілем, був одним з найкращих прикордонних собак.
Очі інструктора почали вже звикати до каламутної далини. Ранок вилуплювався з чорної своєї оболонки, як курчатко з яйця. Але поки що він тільки починав дзьобати шкаралупу. «Звідки тут узятися вовку? — міркував інструктор. — Щоправда, це не виключено — недалеко звідси є станція, де схрещують вовка з німецькою вівчаркою. Той прекрасний звір, що народиться від них, має називатися чеським вовкодавом. І якщо одному з вовків пощастило втекти з цієї станції…»
На горбатому обрії, який тепер швидко світлішав, усе було непорушне. Біля жовтого каменя тінню промайнула лисиця. Вона не поспішала: людина, що стежила за нею, застигла, не ворушачись, а вітер, хоч низько, над самою землею, віяв од неї до людини. Стогончік бачив, як не хочеться цій хитрюзі заходити в мокру траву. Вона йшла по заячих слідах, і ніяк не можна було обійти цю траву. Високо, як балерина, піднімала свої лапи і з гидливістю кота струшувала з них росу.
Стогончік знову схилився над слідом і почав уважно вивчати його, недовірливо похитуючи головою. Він знав усіх собак не тільки з цієї застави, а й з усіх сусідніх. Знав їхні звички, добрі й погані, і провідники дуже поважали його за це, адже він завжди міг дати неоціненну пораду. Зараз Стогончік точно знав, що у жодного пса з навколишніх немає таких великих пальців і жоден з них стільки не важить, отже, й не залишить такого глибокого сліду.
Та за хвилину він раптом побачив інші сліди, яких від хвилювання не помітив одразу. Вони були м’якіші й легші. «Виходить, це був все-таки пес, який біг із самицею», — вирішив Стогончік. Вночі по телефону йому щось казали про Лізу, але тоді він не зрозумів.
Стогончік усміхнувся: «Природний добір. Тільки де ж ти, дівко, його знайшла?»
Він перебрав усіх собак, які жили тут навколо. Це не службовий пес — хіба що Принц, та і в нього не така велика лапа. До того ж службові собаки не тиняються вночі без провідника. Щоправда, тут по деяких хатах є собаки, але вони не варті уваги — звичайні кунделі. Прикордонна собака не стала б компрометувати себе з жодним із них.
Стогончік випростався і задивився на обрій. Вранішній вітер розігнав імлу. Раптом на обличчі інструктора з’явилися жах і здивування.
В цей час молодший сержант на спостережній вежі швидко спрямував бінокль у тому самому напрямі і здивовано свиснув.
Весь час Ліза бігла коло його боку. Тільки перед світанком пустила його трохи вперед. Вона стомилася; ще зовсім недавно пробігла шістдесят кілометрів за велосипедом і пробігла б усі сто, якби хазяїн дозволив.
Тепер стомилася через безглуздість цієї біганини. Якби когось переслідувала, в неї була б кінцева мета. Але нема гірше, як бігти і не знати, чого біжиш. Крім того, Ліза була голодна. Досі за все своє дворічне, життя вона ніколи не знала голоду. Її годували добірним м’ясом, стравами з рису, борошна й овочів, дотримуючись меню, яке щоразу дбайливо складав ветеринар, а за його спиною доповнював «пампушка» Штенцл.
Тепер Ліза була голодна, і це незнайоме відчуття нервувало її. Стомлювали й неприємні думки. Досі вона не дуже розмірковувала. Всі тверезі, розумні помисли наче розвіяла сьогоднішня ніч..
Залишившись позаду, вона тихенько заскавучала.
Вовк не повернувся, і здавалось, йому однаково, біжить вона за ним чи ні. Тепер вона його подруга, і для неї нема власної дороги.
Лізі важко було усвідомлювати це. Але до безладних щасливих і разом з тим сумних думок припліталися й інші, розумніші. Роздратована голодом і тим, що не може знайти істини, вона наздогнала його і штовхнула в бік.
Вовк і тут не повернувся, а на бігу мовчки вишкірив зуби. «Куди б ти не біг, скрізь зустрінеш людей», — загарчала до нього.
Певно, Ліза сказала це якось інакше, своїм собачим способом, але зміст був такий. Їй раптом стало тоскно в цьому чорному лісі, де з глиці і листя стікала вода. І серце її затопила хвиля смутку, хоч Вовк і біг поруч неї. «У мене не було жодної причини, — міркувала вона, — зробити такий сюрприз хазяїну. І саме в ту мить, коли я здалеку відчула запах духів і пудри… І не попередила…»
Вона не дивилась під ноги і раптом спіткнулася. Злісно відкусила шпичак, який загнала в лапу між третім і четвертим кігтями.