Він дивився на вершину. Вовк і його подруга стояли, наче висічені з каменю.
Швидко сходило сонце, і так само швидко змінювався краєвид. Ще хвилину тому вся навколишня місцевість була бузковою, і ось вона вже оранжева. Трава і листя молодих берізок виблискували свіжою зеленню. На берізках павуки снували свої мережива. У цих тенетах немов перлини горіли краплинки роси.
Загомоніло птаство.
Неподалік на модрині червоніли рубці і шрами. Тепер їх було добре видно. Ті, що на верхній частині дерева, з’явились од вітру, дощу і птахів, а нижні поробили собаки, що мали звичку щоранку тертись об дерево.
Цього ранку навіть звичайний рудий шрам на дереві мав безліч різних відтінків. Від лілового в серцевині до червоного, як горобина, по краях.
Підполковник-ветеринар дивився на весь цей рух і метушню навколо і думав, як сумно вбивати когось такого чудового ранку; він завжди піклувався про те, щоб цуценята набували ваги, і більше любив лікувати, ніж робити смертельну ін’єкцію. Капітан дивився на годинник: секундна стрілка зробить десять обертів — і рота має вишикуватись. Завжди який-небудь нехлюй затримувався, і надпоручик сонними очима кидав на нього сердиті погляди. Потім капітан вичитуватиме йому, хоч поза службою вони й великі друзі. «Ну, хлопче, я тебе примітив, після обіду поповзаєш у мене по-пластунському — якраз сонечко пригріє, то й ти в мене зігрієшся!»
Прапорщик турботливо поглянув на собак, що нетерпляче тягли за собою провідників.
— Та щоб не було ніякої бійки, одірваних вух і покусаних морд! — пробурмотів він до провідників.
— Спускати? — не втерпів надпоручик, думаючи, що капітан тільки й жде цього.
Але той похитав головою. Він поділяв думку інструктора.
— Навіщо нам ризикувати? Щоб він порвав якогось нашого собаку? Не схоже, щоб він тікав.
Тепер уже всі дивились на пагорок. Там не змінилося нічого. Вовк стояв на тому самому місці, а біля його ніг лежала Ліза.
— Він передчуває напад і все ж не тікає! — схвально мовив надпоручик.
— Звичайно, розбишака, — знизав плечима капітан.
— Та ні. Він не хоче кидати її, — відповів Стогончік, який знав про собак більше, ніж усі присутні разом.
Капітан ступив два кроки вперед і крикнув:
— Лізо!
Прапорщик похитав головою.
— Вона не піде. Тут нема її провідника.
— А якби був?
— Прибігла б. Самки завжди повертаються.
Капітан покликав знову.
У відповідь з вершини озвалося розпачливе скавучання. Хоч це був не її провідник, але капітана любили всі собаки. І зразу ж згори пролунало гучне і грізне гарчання.
Кам'яна статуя ворухнулась, але в ту ж мить знову застигла.
Край лісу зірвалася сойка і закричала мов на сполох. Усі подивилися в той бік.
На роботу мовчки йшли лісоруби. Ступали помалу, похнюпивши голови. Вони не бачили того, що робиться в долині, тому не виявляли ніякої цікавості.
Капітан уже давно міг дати наказ, але все вагався. Цей чудовий звір там, на горі, причарував його.
А тепер капітан дивився на лісорубів і думав, яка в цих хлопців невичерпна енергія. Вночі вони теж, безумовно, не виспалися, сиділи по своїх халупах і говорили про ту вбиту, адже такі речі трапляються не часто. Тепер вони могли б поспати:, вранці він чекав, що хтось із них забіжить і попросить, щоб подзвонили лісникові. Але нічого цього не сталося. Навпаки, ось вони вже йдуть на роботу, наче так воно й повинно бути. А робота нелегка.
Першим ішов Бедя Рамбоусек — маленький чоловічок, схожий на пивний кухлик, з гудзиком замість носа, присяжний експерт по дереву. Він живе тут уже вісімнадцять років і каже, що цей край і роботу в лісі не проміняє ні на що в світі, бо хто хоч раз по-справжньому відчує запах дерева, той без цього запаху жити не зможе. Перед цим він працював на лісопилці. Проте робота на лісопилці по-своєму небезпечна: дрібний дерев’яний пил осідає в легенях, і тому Рамбоусек тепер валить дерева.
За ним ішов Боузек. Цього розкусити важко. Жінки не має, дівчатами не цікавиться, а проте завжди веселий, жартує. Потім Тонда Франек — хлопець, що, навпаки, не вміє сміятися, теж одинак, мабуть, найдужчий з усіх. На нього цілком можна покластися. Одного разу він підставив свої плечі під сосну, яка придавила Кратохвіла, випростався і підняв її як пір’їнку. І врятував цим Кратохвіла. Тільки надто вже той Франек темний і нетовариський. Дехто взагалі казав, ніби в нього не вистачає клепки, але капітан вважав, що це наговори.
Потім ішли двоє німців — Густл Грюнфельд і Фріда Гартман, обоє з діда-прадіда лісоруби, які жили тут і під час війни; схоже було, що вони навіть не знали про ту війну — адже Гітлеру потрібне було дерево, і він дав лісорубам спокій… «Схоже, що не знали», — капітан подумав про це, бо згадав сьогоднішню ніч… Густл — грубий дядько, але чого можна сподіватися від лісоруба! Може, це й не грубість, адже цих людей природа взагалі не дуже балує.