Ліза наставила вуха, почувши своє ім’я, повторене двічі. Заскавучала. Чекала, що знову її покличуть, але вже знайомим, ніжно-владним голосом, яким умів говорити тільки її хазяїн.
Та хазяїн мовчав. Вона не розуміла, чого він не кличе, щоранку ж перший звертався до неї, розмовляв з нею зовсім як з людиною, а саме тепер, коли одного його слова було б досить, щоб вирішити всі незгоди, не озивається. Вона ж не вчинила нічого такого страшного, щоб так довго сердитись. Принц теж якось утік, і нічого йому не зробили, хіба що наступного дня повели на ін’єкцію.
Чорний Вовк боровся сам з собою, відчуваючи, що небезпека наближається. Він міг уникнути її, розумів, що нічого не вдіє проти, такої переваги. Міг утекти — ланцюжок людей і собак там, унизу, ще не досяг лісу. Але тут була його подруга, і десь у підсвідомості він знав, що вона за ним не піде.
Це було погано. Вона взагалі поводилася незрозуміло, як ніколи не поводилася жодна з його подруг.
Але Вовк знав також, що не має права покинути самицю тільки тому, що вона поводиться, як двомісячне цуценя, хоче погратися будь з ким, навіть з людьми. «Люди — це нагай і удари!» — повторив він люто, марно намагаючись переконати її. Він уже знав, що переконати її не зможе.
Вовк не думав про смерть, хоч і передчував, як наближається вона й оточує його з усіх кінців. Не думав уже і про людей, чув лише хрипіння собак, яких стримували, натягуючи повідки.
Він знав, що кожен з тих псів — його смертельний ворог, вчував це у їхньому витті, в гарячковому скреготі їхніх зубів.
Вони не переносили чужих у своїй околиці. Якось дали доброго прочухана навіть лісниковому вовкодаву Борису, коли той прийшов за Лізою аж до застави. А тут до всього ще цей чужак перед самим їхнім носом зманив найкращу їхню самицю.
І за це він заплатить кров’ю.
Вовк стежив за ними, намагаючись розгадати їхню силу. Розгрібав нігтями глину. Це не було нетерпляче жадання бою — він просто гострив кігті. Так завжди робили перед боєм його предки.
Вовка трохи здивувало, що всі тутешні собаки дужі і бойові. Сонце вже зійшло, і їхні очі зелено світилися. Він уже знав — оті два пси будуть битися не на життя, а на смерть. Старий Дракон задихався в нашийнику, мружив очі і ніяк не міг виконати команду хазяїна: «До ноги!» Очі Принца налилися кров’ю, його серце просто розривалося від бажання вбити.
Вовк вичікував. Тепер він знав, що тікати пізно, велике коло навкруги замкнулося. Він тільки не розумів, чому собак і досі не спустили. Йому здавалося, що зараз почнеться його великий бій із зграєю, а люди тільки спостерігатимуть…
Тому він не розумів, чого з кола раптом виступив великий, дужий солдат і розпачливо озирнувся, наче ждав, що капітан відмінить свій наказ. «Дивно, що бій починатиме людина», — подумав Вовк. Але на всякий випадок вибрав місце, куди вчепитися, якщо цей здоровило наважиться підійти до нього. А щоб запам’ятати цю людину, він уважно вдивлявся їй в обличчя.
— Але чому саме я? — белькотів тим часом «пампушка» Штенцл. Він був у відчаї від такого завдання і з огидою надівав захисний костюм. «Що б не трапилося, завжди все окошиться на мені! І виплутуйся лк знаєш! Я перший біжу шикуватись і від навчань не ухиляюся. Тільки стройова підготовка для мене важка — ну, так у мене ж вага нівроку. Я ж не винен, що весь час хочу їсти. От як тепер. Хвилину тому я вже був голодний, але й їсти перехотілося, як тільки дістав цей страшний наказ».
— Ви ж бойовий солдат! — сказав йому капітан.
Хтось із провідників засміявся. Капітан блиснув на нього злим поглядом.
— Постарайтеся одразу влучити! Я б не хотів, щоб він довго мучився!
— А що як… — зітхнув Штенцл.
— Ідіть! І одним пострілом! «Пампушка» Штенцл тремтячими руками взяв автоматичну гвинтівку. «Ні, це не знищення скаженої собаки, — думав він, глибоко засмучений, — а справжнісіньке вбивство. Ця тварина не зробила нічого поганого ні мені, ні кому іншому. Дали б їй спокій — і вона б пішла собі геть, звідки прийшла.
Якби переді мною був якийсь негідник, у мене б рука не здригнулась. А так я не можу… Якщо ж не виконаю наказу — піду під арешт, і сам чорт мені не допоможе».
Штенцл раз у раз благально поглядав своїми синіми оченятами на капітана, але той був надто втомлений і невиспаний, щоб зрозуміти, що робиться в серці солдата. Тільки в очах батальйонного інструктора знайшов він співчуття, але хіба міг прапорщик змінити щось у наказі капітана! У нього теж був розгублений вигляд, він теж був не згодний з тим, що мало статися.