— Ну то рушайте нарешті, Штенцл! — різкіше наказав капітан.
Вовк усе ще не розумів, чому до нього підходить тільки один чоловік. Коли б його хотіли схопити, їх мало б бути більше. А цей чоловік до того ще й боїться! Хоче зайти за спину! На якусь мить у ньому перемогло бажання кинутись на цю людину і прогнати її, та потім він знову подумав, що це, мабуть, хитрість, адже люди досить розумні, щоб не посилати проти нього одного солдата. Певно, люди хотіли, щоб він покинув свою самицю, яку вони легко переможуть, а легковажність Лізи вже переходить усякі межі.
Ліза теж стежила за Штенцлом, забувши в цю мить усі свої турботи. Ніколи вона нічого не мала проти цього солдата, навіть любила його по-своєму, хоч і не дуже поважала, а тепер раптом загарчала на нього.
Вовк подивився на свою подругу. Досі вона робила все можливе, щоб переконати його, що люди добрі. А тепер заговорила мовою люті і ненависті, які йшли з самої глибини її широких грудей. Шерсть на ній наїжилась, очі засвітилися зеленим зловісним полум’ям.
Тепер уже Вовк спробував заспокоїти її. «Не роби нічого, не звертай на нього уваги. Він же один. А якщо хочеш щось робити — приготуйся до бою з собаками. З твоїми собаками», — злісно підкреслив він.
Та в ньому не було певності, що вона битиметься з собаками, яким щойно відповідала дружнім скавучанням і мало не вертіла при цьому хвостом. «Божевільний!» — засичала вона і повернулася так, щоб мати солдата весь час перед очима.
А Штенцл наближався, гнівний і засмучений, обходив пса, і в голові його народжувались найрізноманітніші плани, жоден з яких не був вартий доброго слова. Проти всіх цих думок — як зберегти пса — був лише один наказ, і його треба було виконувати. «Одна людина ніколи не наважиться напасти на мене!» — спробував Вовк пояснити їй. Він ще не знав, що вже через кілька хвилин один чоловік спробує це зробити, і не без успіху.
І Вовк презирливо повернувся до солдата спиною.
— Давай! — стиха кинув капітан.
Тільки Ліза була спритніша. Мов блискавка, кинулась вона на Штенцла, який тремтячими пальцями ставив автомат на бойовий звід, примовляючи в думці: «Я мушу це зробити, це наказ, вони розумні люди і не дадуть поганого наказу. Всі були за цей наказ — і ветеринар, який розуміється на собаках, і навіть прапорщик, який уже стількох виховав. Значить, їхня правда, а не моя».
Зітхнувши, він звів автомат. І закляк.
На нього з силою впало майже сорок кілограмів живої ваги Лізиного тіла. Собака повисла на його лівій руці — і дуло автомата зразу ж повернулося до землі. Ліза пустила ліву і вчепилася в праву, незахищену руку.
Штенцл важко зітхнув, хотів відскочити назад, але спіткнувся об великий камінь ззаду і впав на спину, наче збитий снарядом.
І тоді він побачив синє небо, а в ньому двоє блискучих собачих очей. І в цю коротку мить у голові Штенцла майнула думка: «Лізо, ми вважали тебе членом нашої великої сім’ї прикордонників, і раптом у тобі прокинувся хижий звір… Але твоя правда, ти захищаєш його, і ти вгадала, що я хотів зробити…»
У Штенцла ще був час покласти собі на горло захисний рукав, але він не зробив, цього. Руку страшенно пекло, а він тільки втупився у Лізині злі очі й усміхався. «Ну й розумна ти, дівко, — думав він, — не дозволила вбити! Просто чудово! У мене були сотні планів, але цей. твій найкращий! Я повинен був виконати наказ, так уже. заведено в нас; у людей, — певно, у вас, у звірів, теж є свої закони, коли слабіший слухається дужчого. Так і в нас, Лізо, дурніший повинен слухати розумнішого».
— Лізо! — прошепотів він. І не від страху, — собака стояла над його горлом, — а від полегшення.
— Лізо! — з жахом вигукнув унизу капітан і витяг з кобури пістолет.
Вона загарчала, але не вкусила. Для цього в неї не було підстав. Їй було цілком досить, що він лежить перед нею на спині, як беззахисний жук. Лють в її очах згасла.
Ліза з подивом повернула голову до капітана, наче хотіла спитати: «Чоловіче добрий, і чого ти, власне, сердишся? Я ж ваша».
Стогончік підскочив до капітана, та це було зайвим, бо капітан уже ховав пістолет.
— Вона захищала його, — невідомо навіщо промовив Стогончік. Капітан знав це сам. Тим важче було вирішити, що робити далі. «Пампушка» Штенцл підвівся з землі і почимчикував по косогору вниз. По руці в нього текла кров —1 але він усміхався! І не тільки усміхався.
— Боже, він іще співає! — вихопилося в капітана.