Так він сидів і пив.
Усі тут, на кордоні, гнали горілку, ніколи не замислюючись над тим, чи мають вони на це право, чи ні. Міцність її досягала вісімдесяти градусів. Одгонило від неї деревним спиртом і якими завгодно іншими отрутами, ніхто не міг випити її більше як півлітра, — і тільки цей чорний мовчазний паруб’яга дудлив без міри. Він був з тих, кого, як кажуть, і довбнею не вб’єш.
У родинах лісорубів про Франека давно вже перестали й говорити, перестали й думати про те, що можна б одружити його з чиєю-небудь дочкою, — дівчата дуже боялись його. Він уже начебто й не належав до людей, а просто був «робочою одиницею».
Мати в своїй групі Антона Франека — це означало мати високий заробіток. За кілька секунд — і це не перебільшення — Франек підрізав своєю пилкою шістдесятирічну ялину. Цьому робітникові не було рівного на сотні верст навколо. Йому не потрібен був напарник, він скрізь міг сам упоратись. Ще не підвівши голови, уже знав, звідки дме вітер і як його використати в роботі. Відчував навіть, коли вітер змінить свій напрям. Не раз, бувало, починав пиляти стовбур, здавалось, не з того боку і зовсім не зважаючи на вітер. Але перш ніж пилка доходила до кінця, вітер змінювався і дерево слухняно падало туди, куди хотів Франек.
Тепер він сидів біля старого, збитого з необструганих дощок стола. Стіл був порізаний, поїдений шашелем, розколотий: колись, у хвилину важкого настрою, Франек ударив по ньому кулаком. З дощок стирчали головки гвіздків. На гвіздки Франек мало зважав, так само як і на скрипучі завіси віконниці.
Він мовчки втупився у Вовка, хоч і не думав про нього.
— Так то були ті двоє, — шепотів Франек, стискаючи і розтискаючи кулаки. — А сьогодні він каже мені, щоб я не одружувався! — І Франек розсміявся холодним чужим сміхом.
Собака розумів його по-своєму.
Чорний Вовк — благородний пес, який був дуже високої думки про себе, тепер лежав приборканий, прип’ятий. Дикий звір, що страшенно наїжувався від самого погляду лісоруба, тепер був собакою з поганим характером, бо жодний у світі пес і взагалі жодна істота довго не витерпить жорстоких знущань і власного приниження.
І все ж пес був не цілком приборканий. Батальйонний інструктор Стогончік з капітаном зрозуміли його правильно. Вовк просто прикидався.
Ніякі удари не могли вибити з нього мрії про помсту, хоч він і був наче прикутий кайданами до цього чоловіка.
Вовк мав час. Лісоруб теж мав час.
Пес ненавидів. Люто. Шалено. До смерті.
Сто разів за ці три місяці він міг утекти, і кожний інший пес на його місці втік би, тільки не Вовк. Він не думав, звичайно, як людина, але його думки — а це не прості інстинкти були не менш складні, ніж у цього чоловіка. Він не втік, бо не настав час, бо досі не поквитався з цим чоловіком.
Може, він відчував усе це якось не так і, коли б міг говорити, сказав би про це іншими словами.
Так, його дикий брат десь на півночі за полярним колом, якщо не загризе після першого стрибка лося, то весь час іде за ним, не звертаючи уваги на інших лосів, яких навіть легше схопити. Він іде тай іде за тим, своїм, єдиним, бо треба ж утримати свій престиж. «Все одно колись я доберуся до тебе», — гарчав Вовк, хоч і нечутне було це гарчання.
Проте в цього чоловіка, здається, всюди були очі — Франек помітив, як розкрилася собача паща. Він розумів собачу мову навіть і тоді, коли її не було чути.
— Або ти до мене, або я до тебе, — хрипко засміявся лісоруб.
Вовк і справді ненавидів усіх людей і мав для цього солідні підстави. У нього завжди поєднувалися два уявлення: людина і нагай. Так було раніше. Тепер: людина і сокира, товсте поліно і людська долоня, якою б’ють руба по носі. Страшний удар позбавить почуття власної гідності хоч якого собаку. Отже: людина і удар… Це найправильніше визначення.
Раз у раз до лісоруба заходив хтось із застави. Іноді й офіцери. Досі вони так часто не навідувались, а коли тут появився Вовк, їм стало цікаво. Особливо людям, які добре ставилися до собак і яких любили собаки. І ходили вони сюди тільки, щоб подивитись, як тут живеться цьому дикунові.
Заходив і капітан Гаєк. Він був такий мовчазний, як і лісоруб. Приходив пізно ввечері, перевіривши заставу, і сідав коло груби, яку розпалював Франек.
Дивився то на вогонь, то на собаку.
Часто за цілий вечір обидва чоловіки не вимовляли й слова. Сиділи й пили жовто-зелену отруту, яку лісоруб витягав із шафи і розливав у великі чарки. І це означало, що Франек довіряє капітанові. А Гаєку було зовсім байдуже, де береться та нікчемна, шкідлива для здоров'я рідина. Він знав своє: що може зашкодити якомусь там цивільному, те не зашкодить бувалому прикордонникові.