За звичкою капітан провів рукою по рідкому жовтому волоссю і вихилив чарчину. На очах навіть сльозинка не заблищала.
— А чим, власне, я відрізняюся від пустельника? — міркував уголос капітан. Він дивився на вогонь і згадував свою дружину, життя з якою не склеїлося. А вона прекрасна дружина. Коли б він був чиновником і приходив додому о пів на третю, на столі уже стояв би обід і вона вітала б його усмішкою. — Але в мене інша робота і вона сюди, у пустиню, за мною не піде. До того ж я роблюся сентиментальним, а це не годиться для нашої служби. — Він вихилив ще одну чарку. — Позавчора я сидів у Боузека, — сказав він, не дивлячись на Франека. — Та хіба в нього довго висидиш?
— Чому?
— Весь час тільки й торочить про свою дружину. Знов йому не дали дозволу на розлучення. А це справжня мука — весь час слухати про тих жінок. — Капітан зітхнув. — Ви хоч не балакаєте про них.
Франек невпевнено звів очі.
— А про жінку, яку вбили, що-небудь уже дізналися?
— Звичайно, дізналися, — кивнув капітан. — Але ж нам не доповідають. Про це подбають інші.
— А коли розслідують?
— Це може тривати місяці. Такі речі не робляться за тиждень, особливо, якщо це була чужа.
Франек зіщулився.
— Так, вона була чужа, — одним духом випалив він.
Та капітан уже думав про інше.
— А дивно, Франеку, що ви собі вибрали саме цей будинок.
Лісоруб збирався з думками. Він дуже поважав капітана, який був зовсім кволий на вигляд, а пив добре, і очі його при цьому залишалися такими ж допитливими і спокійно-сірими.
— Цей будинок, — повторив лісоруб. Ковтнув слину. Відчував, що в цьому питанні криється небезпека, та не міг збагнути, яка саме. Старанно вишукував слова в порожній своїй голові, щоб дати розумну відповідь.
— Будинок вибирав не я, — нарешті промовив він.
Капітан це знав. Батько Франека вмер у п’ятдесят п’ятому, а мати на рік раніше. Чому старі прийшли сюди з прекрасної і врожайної Полабської долини — цього тепер не взнає ніхто.
Капітан думав про своє. Служба іноді буває важка, важча, ніж комусь здається. Стерегти кордон — це не означає тільки стояти на посту в негоду, і, поставивши пістолет на бойовий звід, рискувати своїм життям.
Дуже часто це значить і вміти пити. Отаке, наприклад, свинство. І пити не тільки для того, щоб дізнатися про щось, а й просто так, від туги і злості.
— Я знаю, — кивнув він. — Бачте, я не дуже вірю в те, що люди йшли освоювати прикордонні землі знічев’я або з натхнення. І особливо люди з села, у яких була хата в рідних місцях. — Капітан замислено стежив за собакою, очі в якого світилися, наче смарагди. — Одне тільки мене дивує, чому ви не обзаведетеся якоюсь спритною жіночкою, Франеку?
Франек мовчав як пень.
— Боузек від тієї самотності уже починає божеволіти, — додав капітан.
— І я… теж, — погодився Франек. — Але жінку — ні. З жодною жінкою я більш не матиму ніяких стосунків. «Він сказав «більш», — подумалося капітану. Отже, у пізнанні людей Гаєк трохи просунувся вперед.
— Схоже, що в цьому домі з’являються привиди.
— Привиди — то дурниці.
— Так. Безумовно, дурниці. — Капітан, як то кажуть, знав діло. Не продовжував розмови. Такі слова на Франека не діяли.
Краще було мовчати. Майор, який умів так проникливо дивитись на людину, сказав під час останньої зустрічі:
— Колись десь тут, у цьому краї, жила німецька сім’я — Герстнери. Їхній син був есесівець, нагороджений за «подвиги» на сході хрестом з мечами. Коли закінчилася війна, цей есесівець, тікаючи від Радянської Армії, добрався сюди, а звідси втік до американців. Кажуть, тут він залишив якісь папери.
Та слово «край» — поняття аж надто широке. Після сорок п’ятого року кілька десятків халуп лишилися незаселеними і розвалилися або служили мішенями під час військових маневрів, і танки зрівняли їх з землею.
Нічого не збереглося. Ніяких паперів. Після перевороту сюди прийшли різні люди — чесні і шахраї. Вони, зовсім не думаючи про те, що цим, власне, допомагають націстам, спалили і знищили всі папери, які тут були.
— Звичайно, — сказав на прощання майор, — Герстнерів було багато, і це не обов’язково той, з Мюнхена.
— А ви не знаєте, Франеку, що то за німецька сім’я жила тут під час війни? — раптом спитав капітан.
Франек перестав розливати горілку. В нього трохи тремтіла рука, але капітан цього не помічав, — він стежив за собакою.
— Хто ж це може знати? — помалу відповів Франек. — Коли ми в’їхали, вони вже евакуювалися.