Але сокира — то смерть. Він знав, на що здатний цей страшний чоловік, коли у нього в руках сокира. Ударить граючись, і розлітається товста колода.
Сталь сокири виблискувала синьо і небезпечно.
Та ні. Обухом Франек ударив по скобі, вганяючи її глибше в дерево.
— Не видереш! — засміявся. Сміх був хрипкий, але ще не дуже злий.
Вовк дивився на сокиру. І на руки. Самі по собі руки такими небезпечними не були, хоч він і підкорився їм під час першої зустрічі. Але тепер він уже знав ці руки.
Франек не хотів бути злим. В усякому разі, на собаку.
Він знову налив собі горілки, відсунув од столу крісло і сів так, щоб пес був проти нього.
Горілка почала діяти.
— А я все-таки сподівався, що вона колись повернеться до мене, — прошепотів він.
Вовк зморщив ніс і скоса подивився на поліна, безладно розкидані біля груби. Зараз одне з них піднімуть, і воно просвистить у повітрі.
Від Франека пахло горілкою, потом і дичиною. У хаті лісоруб завжди ходив, трохи нахиливши набік голову, бо був дуже високий і розбив би голову об сволоки, якби випростався.
А тепер Франек сидів і мружив на собаку свої чорні циганські очі.
— А коли вона появилась, одна з цих вонючок убила її, — схлипнув лісоруб.
Його руки лежали на колінах. Величезні руки, які зовсім закривали коліна. Суглоби на кулаках були збиті до крові, аж на них утворилася тверда, лускувата шкаралупа, схожа на шкіру ящірки. Руки лежали на колінах, наче дві довбні.
Можна сказати, що Франек говорив з собакою лагідно, якщо в глибокому гарчанні ведмедя взагалі можна розрізнити лагідні ноти.
Але Вовк не довіряв йому. Скільки разів уже починалося з цього, а кінчалося завжди побоями.
Очі Вовка блищали від лютої ненависті. Він так притиснувся до стіни, що за його спиною впав великий кусок штукатурки, і це злякало Вовка. Здалося, що ворог нападає і ззаду, що небезпека загрожує йому з усіх боків.
— Я тепер зовсім самотній, — знову зітхнув лісоруб. — Один у цілому світі.
За роки, які Франек прожив тут, він звик розмовляти сам з собою. Тепер було навіть краще. Він уже не здавався собі божевільним, хоч знав, що собака не розуміє його.
А втім, найгірше, коли дурень починає багато думати про свій розум.
— Собако, — звернувся Франек до Вовка, — все ж таки ми з тобою подружимось. Я взагалі непоганий хлопець. З мене могла б вийти хороша людина, якби Інга була зі мною. Та вона покинула мене, знов повернулась і вже пішла від нас у небуття. Тепер я й не знаю, нащо мені бути людиною. Вони прийдуть по мене, і мені потрібен ти.
Вовк знав свої можливості. Раніше він безтямно кидався вперед, щоб вчепитися в це жилаве, чорне від загару горло, а потім, повернутий своєю вірьовкою назад, на підлогу, мало не гегнувши від удару поліном, безсило скавучав біля своєї стіни.
Ще місяць тому він нападав шалено, з найменшого приводу. Коли не можна було схопити за горло, намагався схопити за незахищену ліву руку, що давала йому м’ясо. І не помічав правої руки, яка вже була напоготові. Перш ніж встигав схопити зубами ліву руку, діставав удар руба долонею по носі. Страшний удар, що зіб’є з ніг будь-якого собаку.
Так кілька разів кидався він на, здавалося б, незахищену ліву. Потім уже знав про праву руку і якось блискавично змінив напрям нападу. Кинувся начебто й на ліву, та в останню хвилину спробував схопити за праву. Наслідки були однакові, тільки тепер він дістав удар по носі лівою.
І Франек засміявся злим сміхом.
— Нічого не вийде, дурню! Я завжди готовий до всього!
Тепер Вовк вимірював очима, доки вистачить його вірьовки. До першої щілини між дошками підлоги. Не далі. Коли якась частина тіла хазяїна за щілиною, — нема чого й кидатись. І за руку хапати не варто. Лишається тільки горло. Схопиш за щось інше — якось йому пощастило вчепитись хазяїнові в зап'ястя — буде страшний прочухан.
— Ми обоє, власне, дуже пасуємо один до одного, — засміявся лісоруб. — Ти звір, і я звір. Оцими руками, — він по вернув руки долонями догори (долоні були страшні — самі шрами і мозолі. Це вже не була людська шкіра, це була підошва), — я тримав білого ведмедя, якщо хочеш знати, собако!
Чоловік нахилився ще трохи. Він теж вимірював очима довжину вірьовки, якою був припнутий до стіни Вовк. Проте Франек скоріше інтуїтивно відчував її, ніж обчислював, — надто вже довго жив він серед хижаків і звик до того, що інстинкт частіше попереджав його про небезпеку, ніж мозок.