Тепер лісоруб думав зовсім інакше, і це зробила горілка.
І туга. Він хотів помиритися з собакою. Уже три місяці намагався це зробити і домігся принаймні того, що Вовк перестав кидатись на нього. Проте цілком покластися на пса ще не можна було.
Широким канадським ножем Франек одрізав великий шмат м’яса і на долоні підніс собаці. Лише до тої першої щілини.
Вовк лежав, одвернувши голову, хоч м’ясо приємно пахло. Вовк, безперечно, краще вмів думати, ніж його хазяїн. І тепер міркував: усе інше не варте нічого, тільки це горло. І розумів, що не дістане поки що ні до руки, ні до м’яса. «Ще трохи, зовсім трохи — і я відірву тобі пальці». Вовк почував, як гарячково клацають його зуби, і намагався стримати свою лють.
— От бачиш, собако, — бурмотів Франек, — був час, коли ти б уже кинувся на мою руку. — Але чоловік помилявся, він не зрозумів собаки. — Принаймні тепер ти вже знаєш, що даремно воював зі мною. Що… — І він знову замислився, все це було для нього занадто складно. — Що, — обличчя його посвітлішало, — ти завжди діставав належне.
Франек подивився у вікно, за яким свистів нічний вітер.
— Усі вони дурні! Ось як треба виховувати собак!
Він нахилився ще трохи вперед, і долоня з м’ясом проминула щілину.
У собаки тремтів кожен м’яз. Але він не кинувся. Пальці йому не потрібні. Тільки горло. Він знав, чого хоче хазяїн.
Вовк обережно взяв м’ясо з долоні Франека і поклав між передніми лапами. Облизався.
— Ну, та-а-ак! — Чоловік аж засяяв увесь. Його самовпевненість зростала. — Я скоро почну тебе любити, собако, коли так піде й далі. — Він знову насупився. — Якщо люди тебе не бояться — нічого з ними не зробиш. Так само, як і з тобою.
Він зробив ще одну спробу. Простяг руку до м’яса, наче хотів одібрати його в собаки.
Це вже було занадто. Без попередження, мовчки, не вишкіряючи зубів, без будь-яких ознак незадоволення Вовк кинувся вперед, певен, що тепер дістане до схиленої шиї.
Вірьовка грубо відкинула Вовка назад, і він, оскаженівши, завив і почав рватись на волю. Гриз зубами вірьовку, хоч знав, що в нього не буде часу перегризти її, і просто шаленів не так від страху перед тим, що тепер буде, як від осмислення власної дурості.
Франек більше не усміхався.
— До того білого ведмедя я підійшов ззаду, — пробурмотів він. — З-за спини. Ніхто в світі не може боротися з білим ведмедем, бо це звір над звірами. З бурими я боровся, щоправда, вони були в наморднику і прив'язані. Але ж це не боротьба, а звичайний трюк. З бурого ведмедя досить, коли почнеш його лоскотати. А на білого не впливає ніщо. Навіть людська сила. А ти ж звичайнісінький пес, який нізащо не хоче зрозуміти моє добре серце. Ну, собачко…
Лісоруб підвівся. Став, похитуючись. Нахилився — щось йому боліло в потилиці — і тупо оглядівся.
Вовк знав, що вже нічим собі не зарадить. І тихо скавучав, притиснувшись боком до стіни.
— Але ти маєш рацію, — вів далі чоловік. — Ти так само не хочеш ні з ким потоваришувати, як і я.
Він не мав до собаки ніякого співчуття. Вовкове щастя, що під руку Франекові не трапилася сокира. Франек просто не помітив її. Поліно, тверде, як і його рука, було ближче. Він підняв його.
Вовк напружив усі м’язи. Не тому, що хотів ще раз напасти, а тому, що знав, як боляче, коли б’ють по ослаблених м’язах.
І лісоруб ударив. І бив не так, як б’ють ошаленілі від люті, а обмірковано, методично. Коли працював у цирку, то так гамселив звірів, що їхній приборкувач потім нічого не помітив. По м'язах. Не по заду, а в найболючіше місце. Так і тепер — бив не для того, щоб убити, а щоб вибити непокірність.
Вовк мружив очі, напружившись, приймав удари. Ховав від ударів ніс і спритно ухилявся від поліна, що свистіло над головою, щоб не вдарило по кістці. Не вив і не скавучав. Знав, що то було б марно. Коли навіть вкласти у виття весь свій біль — це не полегшить ударів.
Пес тільки мружив очі. І тремтів усім тілом — не тільки від болю, а й від шаленої ненависті. При кожному ударі дивився на горло чоловіка, на сині жили.
Проте Франек надто багато випив, і його удари були неточні. Кілька разів він так ударив по стіні, що заніміла рука.
Потім кинув поліно. Сів у крісло і подивився кругом себе налитими кров’ю очима. Помітив пляшку і стомлено притяг її до себе.
— Я знаю, — захрипів, — колись питання стане так: ти чи я. І то будеш ти!
Франек допив горілку і пожбурив пляшкою у змученого пса.
Вовк спритно ухилився. Пляшка розбилась об стіну, і кілька крапель рідини бризнуло йому в очі.
Пес заскавучав і почав витирати їх лапами.