Франек підвівся. Біль собаки не цікавив його. Лісоруб підійшов до глухої стіни кімнати і трохи підняв на підлозі дошку. Щось пошукав у темряві, знайшов і заспокоєно засміявся.
Собака перестав скавучати і поглянув на хазяїна. Він знав, що можна зробити цією зброєю, але не боявся, бо всі, хто стріляв з неї, завжди вбивали інших звірів, а не його.
— Я міг би застрелити тебе, — пробурмотів Франек. — Постріл — і кінець. Але навіщо це мені? Краще, коли ти скавучиш тут і кидаєшся на мене. Може, це й дурощі, але я вже не хочу жити сам. — Він хитав головою і зважував на долоні зброю.
Потім розібрав свою рушницю-обріз і заходився чистити кожну частину. Найдовше возився з затвором, який здавався йому заіржавілим.
У голові народжувався підступний план. Франек думав про жінку з білявим волоссям, яку застрелили. Але суму вже не було. Лісоруб усміхався і насвистував.
Змастив гвинтівку як слід і відніс її в схованку. Потім, не роздягаючись, упав на ліжко і b ту ж мить захропів.
Вітер надворі стих. Ягоди горобини не стукотіли більше об дах. Залягла тиша, в якій тільки надсаджувався цвіркун та перекликалися сичі. Якийсь птах крилом на льоту черкнув по даху і сполохано крикнув.
Починалася ніч, дуже тепла, зоряна, з синім місяцем, на якому зринали дивовижні картини невідомих земель. Завжди, коли сходив такий місяць, Вовкові хотілося потихеньку вити. Так він колись і робив. А тепер знав, що не можна. Крізь вікно було видно мовчазні пожовклі берези. Ледь тремтіло листя й опадало з дерев. Воно так тихо зривалося з гілок і кружляло в повітрі, що цього не могло почути людське вухо. І собаче також.
Рання осінь була прекрасна. Срібне бабине літо. І досі літали кажани. Тут і там на зігрітих сонцем галявинах і вздовж лісових доріг прикордонники знаходили гриби. Мов з води росли підосичники й опеньки. На розбухлих од вологи трухлявих пеньках звисали грона паразитів — поганок. Парами пробігали лисиці. Тут їм не загрожувала ніяка небезпека.
Вовк уже не скавучав. Лежав під стіною і зализував рани. Не спав, не міг заснути від болю. Ось він побачив першу зірку, потім другу. Провів поглядом синій місяць і хотів уже завити, поділитися з кимось своєю тугою, та не наважився. Той, що хропів, пробудився б і розлютований кинувся б до своєї схованки в підлозі, де лежала ота річ, що вбиває.
Зорі пролетіли по небу і кудись упали. Пес знову почув лисицю, що пройшла недалеко від хати.
Синьо-білим світлом повнився місяць. Світло проникало навіть крізь оці осліплі від бруду вікна, осявали щілини на затоптаній дощаній підлозі і звірине лице чоловіка, що хропів.
А на світанку, коли зайшов місяць, Вовкові стало холодно. Він весь наїжився і скулився, мов їжачок. Та це не допомагало, мерзли ноги. Він жалівся, як дитина, тільки тихіше, скавучав і скаржився сам собі, Іноді засинав неспокійним сном і сукав ногами, коли здавалося, що його переслідують. А потім у сні перед ним з’явилася Ліза і почулося її гаряче дихання.
Вовк враз прокинувся.
На небі вже не було ні місяця, ні зірок. Воно набуло сірчано-жовтого кольору. Світало.
Лісоруб іще хропів.
Вовк засинав і знову прокидався. І снилась йому людина — найслабший і разом з тим наймогутніший витвір природи. Вовкові здалося, що він стискає її зубами за шию, таку огидно м’яку порівняно з шиєю дикого кабана.
Ніс у Вовка був теплий. Пес скулився, підібгав під себе лапи і тепер відчував на чорних своїх п’ятах власний гарячий подих. Але організм у собаки був дужий і міг перебороти будь-яку хворобу.
Вовк знову прокинувся — і цього разу не тому, що почув огидне хропіння свого хазяїна-тирана. Щось підказало йому: пробудись, прислухайся, будь уважний — на тебе чекає не біль, а велика радість. Слово «радість» досі було для нього чуже; років три тому бували в нього щенячі радощі — він не виразно пам’ятав широкі луки, що мирно спускалися до маленького струмочка, де бавилися вони з братами і сестрами, борюкалися з мамою, але потім мама раптом зникла, брати й сестри теж позникали, а від усієї радості лишилося брудне віконце, повернувшись до якого, він вив, і ніхто не приходив, щоб заспокоїти його. Так було з радістю.
Але три роки — надто давно для собаки, щоб він досі міг усе пам’ятати. Наче якась рожева завіса опустилася над минулим.
Чарівний це був світанок, наче витканий з бабиного літа, з павутинок, посріблених росою. Світилася кожна травинка, покроплена дорогоцінними краплинами, непорушно стояли сіро-білі ялини, мовчазні, заглиблені в себе, а небо дзвеніло якимсь особливо високим, але приємним тоном, наче хтось бив у велетенський барабан, обтягнутий шкірою бірюзового кольору. Людина не могла чути цієї високої ноти. Так само, як і звір.