Капітан ще більше висунувся з вікна. Тепер він побачив у бінокль пса…
Вовк лежав на животі, витягнувши вперед лапи. Ніс підняв угору, вуха притиснув до голови. Можливо, він вив, але це було нечутне виття, призначене тільки для Лізиного слуху.
— Як ти думаєш, що ми хочемо зробити? — спитав капітан надпоручика, який стояв у нього за спиною.
— Пустити до нього Лізу, — захвилювався надпоручик і рушив до дверей.
Досі капітан про це навіть і не подумав. Такі експерименти не можна проводити ні сіло ні впало. На це мусив дати дозвіл ветеринар, самого пса слід було б оглянути, чи не занесе він якоїсь хвороби…
— Але я був би категорично проти цього! — все ще заперечував надпоручик, помалу зачиняючи за собою двері. В думках він посилав чорного собаку до всіх чортів. Збирався йти до кухарів, які вже почали готувати сніданок.
Інструктор Стогончік загадково усміхався, наче знав наперед, що буде далі.
Капітан довгенько дивився на прекрасну постать Вовка. Потім втомлено зітхнув.
— Все одно його не можна використати на нашій службі! Звичайно, я з більшою радістю держав би його у нас, ніж мав би він мучитись у того Франека. — Гаєк повернувся і подивився на усміхненого Стогончіка. — А де, власне, Ота?
Інструктор знизав плечима і показав на двір.
Капітан вибіг за двері і крикнув уже на сходах:
— Ота! Ти куди?
— Випущу цю вашу Лізу…
На прекрасному тілі Вовка не ворухнувся жоден м’яз. Пес лежав на животі і примруженими очима дивився, що робиться внизу, в долині.
Він бачив, як надпоручик випустив Лізу. Собака безпорадно завертілася на одному місці, наче не знала, що з нею робиться, потім гавкнула і побігла до пагорба. Та раптом зупинилася і заскавучала.
Вовк не відповів. Зараз його не цікавили ні люди у вікнах, ні схвильовані солдати внизу, біля собак. Він не дивився і на неї, а ніби кудись убік, тільки так, щоб весь час краєм ока бачити її.
Ліза почула виск і гавкання цуценят. Вона повернулася на бігу — всі її рухи були бурхливі, навальні; собака відчувала радість життя.
Надпоручик стояв перед кліткою, не знаючи, що робити з цуценятами, які лізли за мамою.
— А все через те, що не віддали їх на собаківницьку станцію, — бурмотів він схвильовано. — Завжди, коли щось робиться не за правилами, то це так не проходить.
В цю мить Ліза прослизнула у нього між ногами і носом виштовхувала цуценят на траву.
— Дурієш, — нагадав він їй. — Не бачиш — роса, вони застудяться.
Собака враз зупинилася. Не тому, що зрозуміла надпоручика, а тому, що й сама подумала те саме.
А в цей час згори долинули слова Вовка, яких не почули люди, зате їх прекрасно зрозуміла вона: «Сподіваюсь, що мої діти — сильні».
Цуценята пирхали, гидливо піднімали вгору товсті маленькі лапки, лизали холодну росу. В першу ж мить вони побилися між собою і, мов клубок мокрої вовни, покотились униз по схилу.
Ліза гордо пройшла перед шеренгою собак, що аж похрипли від лютого гавкоту на чорного розбійника, який байдуже лежав нагорі на скелі. На мить зупинилася перед Принцом, що дико гриз дротяну сітку.
Тільки після цього вернулась до своїх цуценят і спокійно покарала найбільшого забіяку.
— Парад кохання! — засміявся надпоручик Томічек.
Ліза повільно йшла по схилу, як це й належить матері такої численної родини. Та й самі ж хлопці! Ними могла б пишатися кожна матір.
Цуценята бігли за нею, перевалюючись, повискуючи і гавкаючи. Їх цікавило, яку ще нову гру вигадала мати. Вони не знали про Вовка, здалеку його не помітили й не почули, слух у них був ще не дуже гострий.
Вовк не поворухнувся. І ні кроку не ступив їм назустріч. Чекав, поки Ліза підійде до нього. І не дивився ні на неї, ні на малят.
Ліза зупинилась перед ним і сіла. «Найсильнішому дали ім’я Робі», — загарчала Ліза і спробувала носом підштовхнути цуценя до Вовка. Але це їй не вдалося, бо Робі зацікавився якоюсь квіткою. Тоді вона м’яко взяла його зубами за шию.
І раптом цуценя побачило, що воно стоїть на своїх чотирьох ще не дуже певних ніжках проти величезної собачої морди. Та щеня було бойове і не думало вмирати від страху, опинившись перед невідомою небезпекою. Воно наїжилося і навіть спробувало загарчати. Проте голос його був не набагато дужчий за звук пружини кишенькового годинника, коли пружина раптом лусне. «Добре», — неголосно мовив Вовк. На його морді нічого не змінилося.
А щеня посміливішало. Тільки що його могли покусати, розірвати, принаймні поколошкати. Нічого цього не сталося. Можливо, цей велетенський пес злякався його гарчання. І тоді щеня підійшло до велетня і спробувало схопити його за ніс, як це робило з мамою. Якийсь внутрішній голос підказував малому, що це дуже небезпечний пес, але не чужий. І зовсім не такий байдужий, як удає.