А він думав: що було в його житті, поки він не спізнав її?
Він умів негайно знайти вихід, коли на нього падало дерево, але довго розмірковувати не звик. А тут раптом наринули всі ці знайомі запахи, розворушивши в душі давні спогади.
Та зустріч з нею була якоюсь межею в його житті. Якби вона не зникла тоді, він міг би стати зовсім іншою людиною. «Їхні собаки бояться мене, а це вже чогось варте, коли тебе боїться прикордонний пес».
І все ж неможливо, щоб вона повернулася. Він знову витяг листа, розгладив його на коліні. «Будейовиці, середа, 10 година, вокзал». Підпис — «Цирк Кроне». «Дурниці. Безглузді думки замучать мене. Весь час думати про неї — а може, то хтось інший, хоч би й той самий уніформіст Лойза, з яким ми «провоювали» у Кроне мало не всю війну».
Він сидів і дивився на двох солдатів, що вийшли з собакою на обхід. Знову подумалося: той Кучера, певно, брехав, що не заглядав до листа. Нічого страшного не сталося б, якби й заглянув, але він відчував усім своїм єством, усією своєю примітивною душею, якою нагородила його природа, що було б погано, коли б хтось із цих людей знав щось про зміст листа.
Молодший сержант на вежі охороняв кордон.
Звідси майже не видно закруту ріки, але його було добре видно із спостережного пункту над заставою. Звичайно, коли зовсім посутеніє, той спостережний пункт не допоможе — там немає прожекторів. Та це не значить, що кордон залишиться без охорони, його, як і раніше, стерегтимуть наші мужні бійці. Адже і в глибокому тилу є військові об’єкти, де цивільним нема чого робити і куди намагаються пролізти шкідники.
Здається, що ті гори навпроти, порослі смереками, соснами і листяними деревами; луки, на яких так само, як і тут, світиться опівночі грибниця і водять русалки свої чарівні хороводи; та долина внизу, сповнена милого дзижчання сонних бджіл і джмелів, — що все це одна земля.
Та посеред долини тече річка, а за нею проходить кордон. Ближче Сюди, до спостережного пункту, — нічийна земля, тобто широка смуга нашої землі, куди не сміє ступити ніхто, крім прикордонників із застави.
Незрозуміло навіть, навіщо це людям потрібно? Чого вони псують одне одному життя?
Якби на цій нічийній землі пішли якось у танець молоді люди з усього світу, люди, які хочуть кохання і не хочуть ядерної зброї, — впали б і ті невинні прикордонні стовпи, які колись тут були, а не те що дротяна загорожа!
Та насправді становище значно складніше. І тільки сп’яніла від чарівної природи, романтична і страшенно наївна людина може вважати, що цей дріт, який здається тут таким чужим, — не потрібен.
«У-а-а-а-у!» — ще здалеку привітав він Лізу.
Власне, було не так і далеко. Широка смуга землі і звивиста річка. Та в таку спеку вона навіть перестала бути річкою. Здавалося, що вода в ній стоїть. Форель піднялась у верхів’я, — річка починалася там, у чужій, але так само прекрасній землі.
Пес ішов біля ноги свого хазяїна на тому березі річки, часом переганяючи його, часом відстаючи від нього. «Вихований він просто неможливо», — подумала Ліза зневажливо. Але не подивилась туди — не хотіла компрометувати себе.
До тої хвилини, коли він так нечемно і грубо привітав її, Ліза йшла точно за статутом — лопатка її лівої ноги була на одному рівні з коліном провідника. Поводок, що за нього тримався хазяїн, якого, до речі, вона дуже любила, провисав дугою.
Ліза йшла б і без повідка, могли б його спокійно зняти, але ж вони цього не зроблять, хай і найкращим буде вона слідопитом і сторожем. Все одно вона — самиця, а вони недооцінюють самиць, хоч добре знають, що кожна з них уже в два місяці знає більше, ніж пес у три.
— Що тобі? — Провідник лагідно поторгав за поводок.
Ліза непокірливо трусила головою і ображено поглядала кудись убік. Іншим разом вона неодмінно подивилася б на нього і заметляла б хвостом.
Вона й сама знала — з нею щось коїться, та своїм собачим розумом ніяк не могла збагнути, що саме.
Звичайно, якби так недбало посмів її привітати вовкодав Принц (згадала про нього — і дужче забилося серце… Та він би й не наважився на таке нетактовне вітання, тим більше під час обходу, коли не можна допускати зайвих балачок… А взагалі, звичайно, поза службою, Принц був здатний збити з ніг свого провідника, аби тільки гаряче привітати її) або вовкодав Дракон з сивими лапами — все було б гаразд, відповіла б щось таке, як: «Ідіть геть, я на службі!» А хазяїн за це ласкаво поплескав би її по грудях. Вона не була певна, що саме так відповіла б Принцу, та все одно її хазяїн не повинен був би на неї сердитись, бо Принц, зрештою, був красенем, і важко перед ним встояти, коли в жилах тече гаряча кров.