Вовк навіть не пробував вирватись із залізних рук, що стискали його, мов лещата, або вкусити його за палець. У хазяїна завжди під рукою поліно — Вовк знав про це. Безсило опустився коло стіни і задрімав. Та враз нашорошив вуха.
Лісоруб невдоволено скривився.
— О, а ти непоганий сторож.
Увійшов капітан Гаєк. Обличчя стурбоване. Кинув кашкета на стіл і стомлено стер з чола піт.
— Франеку, чорт! — мовив він і сів.
— Пити?
— Яке там «пити»! — Капітан схопився за голову. — Колись я стану таким дикуном, як ти, Франеку.
Франек схилився під стіл і витяг пляшку.
— Влітку ще нічого, — спроквола відповів лісоруб. — Та як випаде сніг…
— Я розумію… як випаде сніг. Тоді не вистачає тільки вовків, — зітхнув капітан. — Ця подія не дає мені спокою. — Вигляд у нього був зажурений. — Я прийшов порадитись, Франеку. Забудьте про мій мундир. До когось же вона повинна була бігти чи ні? Хто мені порадить?
Франек помалу тягнув з пляшки затичку. Раптом вона зламалася. Він розкрив ніж і почав колупати гнилий корок.
— Чому вона повинна була до когось бігти? — спитав насторожено.
— Не скажете ж ви мені, що вона хотіла перейти кордон… Усе це романтика, Франеку. І це було так серйозно, що вона не могла дозволити собі сісти у в’язницю. І тому вона стріляла. Ну й наклала головою.
— Може, не слід було вбивати її? — вагаючись мовив Франек. Він ще длубався в корку.
Капітан махнув рукою.
— Дурниця. Ви що, дасте себе вбити, коли в вас стрілятимуть? Вони виконували свій обов’язок. Тут усе гаразд.
— А що ви ще знаєте про неї?
— Німкеня. Нічого більше. І це не її справжнє ім’я. І більш ніяких точних відомостей не маємо.
— Німкеня, — спроквола мовив Франек. — Тут є ще Густл і Фріда. Або Бела Орсаг. Рамбоусек також міг би вам розповісти…
— Але ж, Франеку, ви живете тут із сорок восьмого.
— Грюнфельди тут іще давніше.
— Проте ловити братів Лацін допомагали нам ви. Хоч, врешті, вони втекли від нас, живуть тепер десь у Канаді.
— Я пам’ятаю, Лаціни з Рокотиць. Лісовики, — кивнув лісоруб. Деякі враження були в нього такі сильні, що він не міг забути про них. — Їх не можна було зловити, вони тут знали кожну стежку.
— І Козіну схопили ви.
— Так. Козіна думав, що я німець. І прийшов якраз до Трьох Дубів, де я тоді валив дерева.
— Він думав, що ви німець, — замислено повторив капітан. Він уже не здавався таким безпорадним. — Розумієте, Франеку, ця жінка… Я вам скажу, органи безпеки вважають, що на тій жінці справа не кінчилася… Ми ж не можемо знову ризикувати…
Капітан схилив голову, замислився й тому не міг помітити дикого блиску в очах Франека.
— На тій жінці, яку вбив єфрейтор Кучера, — тихо мовив лісоруб.
— Так, — погодився капітан. — Це й справді була помилка. Міг почекати, поки ми приїдемо, все одно ж вона лежала на землі.
— Ви ж самі хвилину тому казали, що більш нічого не можна було зробити. От бачите, можна…
Капітан знову махнув рукою.
— До когось же вона бігла?
— Певно.
— До когось. А була вона німкеня. Виходить, до німців?
— Не обов’язково. — Франек похитав головою. — Чому саме до німців?
Капітан звів на нього стомлені очі.
— Я хотів почути од вас якусь пораду, Франеку. І нічого нового. Ви ж живете тут уже не перший рік. Так само як і Боузек, і Рамбоусек, але з ними не можна договоритись. Не хочуть ні про що чути, наче бояться чогось. Що ви скажете — піти до Грюнфельдів чи до Гартманів?
— Ні до тих, ні до інших, — пробурмотів Франек. — Вони хороші люди. Люди, які женуть горілку, не думають ні про що погане. — Тут він згадав. — До того ж і вам багато допомагали. Я ж знаю, що Густл тоді приніс вам з кордону американський карабін М-1 з магазином.
— Карабін приніс, а стрільця не привів, — зітхнув капітан. І раптом подивився просто в обличчя лісорубові. — Ви навіть марку пам’ятаєте, Франеку?
Франек не опустив очей. Ніщо не ворухнулося на його обличчі.
— Я ж тоді його добре вилаяв, який він ідіот. Ця пукалка нам дуже згодилася б.
— Ви б її не здали?
— І не подумав би. Проте Густл завжди був нікчема. Нічого не бачить з переляку. Ще й тому ця жінка не могла бігти до нього. А мати в себе М-1 —це ж щодня бути з м’ясом, хіба не так?
Капітан пригладив рідке волосся. Це; звичайно, аргумент, та раптом дивна думка осяяла його. Але він зразу ж відкинув її.
— На вас я можу покластися, Франеку, — зітхнув він. — Це ж ви два роки тому затримали тих хлопців, «таксистів», що вкрали у Празі червону машину і хотіли втекти туди…