— Я знав будівельника, в якого завалився дім. Так той чоловік тричі вистрілив собі у скроню з шість-тридцять-п’ятки і тільки четвертим пострілом пробив кістку. Все це індивідуально.
— Лонг Райфл — це страшна штука, — сказав молодший офіцер. Закурив нову сигарету і нервово затягнувся. — Там калібр не має значення.
— Калібр завжди має значення.
— Ба ні! — сперечався далі молодший офіцер, усміхаючись. — От ніхто не повірить, але цього року в Індії з такої рушниці застрелили тигра. Звичайно, спеціальною кулею. Такий постріл трапляється раз на сто років.
Старший офіцер кивнув.
— У тридцять другому мій товариш застрелився із зви чайного пугача, який вільно продавався за тридцять крон. Усі хлопці мали тоді пугачі.
Підполковник нервово одсунув карту, на якій поручик накреслив повно кружечків і чисел.
— Траєкторія пострілу?
— Ви ж знаєте, — здвигнув. плечима поручик. — Навіть поранений нічого не знає. Він саме посковзнувся на камені…
— Так. На цьому камені, — показав підполковник.
— …. похитнувся, щоб утримати рівновагу. І саме в цю мить його вразила куля.
— Він чув постріл?
— Ні.
— Це точно Лонг Райфл, — мовив поручик. — Такий звук, наче зламалася гілка. Не більше.
Підполковник підвищив голос:
— Не грайтеся зі мною в піжмурки, товариші.
Всі подивилися на нього здивовано. Ніхто не хотів гратися з ним у піжмурки.
— Відстань? — коротко спитав він.
— Важко сказати. Лікар вважає, що метрів триста-чотириста. Консультант по зброї твердить теж щось приблизно таке.
— Що це за «щось приблизно таке»?
— У нас тією зброєю не користуються, — завагався поручик.
— А де нею користуються?
— Там… по той бік кордону. Там повно браконьєрів, вони мають таку рушницю, бо вона тиха.
—. Так, триста метрів, — сказав підполковник і подивився на русло потоку, що виблискувало крізь імлу.
— На спостережній вежі стояв єфрейтор Краус, але й він нічого не чув. Був якраз сильний вітер. Якщо хтось стріляв з того боку, так звідти буде метрів вісімсот.
— Тисяча сто метрів! — сердито поправив його підполковник. — А ви вже певні, товариші, — невесело засміявся він, — що стріляли з того боку кордону?
— І на такій відстані можна вбити людину з Лонг Райфла.
— Експертиза щось допомогла?
— Близько трьохсот метрів. Це попередньо. Зараз вони досліджують.
Підполковник присів і подивився на прикордонний дріт метрів за п’ятдесят від них.
— Якби ми могли зачепитися за цю версію, було б дуже для нас зручно, — сказав він.
— Уже ж кілька разів нас з того боку обстрілювали, — наважився заперечити поручик. — І потім, собаки…
— Постріли з того боку — давня пісня. — Підполковник похитав головою. — Сподіваюсь, що потроху це стане скоро історією. Хоча реваншисти й не дають спокою. А собаки…
Собаки скавучали і рвалися з поводків. Принц і Дракон бігали вільно, але не брали сліду, а навпаки, ганяли якось безладно. Однак Принц раз у раз підбігав до потоку і нюхав повітря.
— От бачите, — докірливо звернувся підполковник до прапорщика Стогончіка. — Ваші собаки! А ви ж батальйонний інструктор.
Прапорщик був злий як сто чортів.
— Вони ще все зроблять, — промовив уголос.
— Коли рак свисне! На той час ми самі все зробимо. Одведіть їх!
Батальйонний інструктор сердито стулив губи. На його вилицях заходили жовна. Він дав наказ провідникам.
Підполковник помічав усе на світі.
— Товаришу прапорщик, — мовив він.
— Слухаюсь!
— Вам щось не сподобалося в моїх словах?
Інструктор мовчав. Не тому, що боявся командира, бо чини й посади його не цікавили, поки йшлося про виховання собак. Авторитетом був для нього хіба що майор Гартл з Праги, який по-справжньому любив собак і завжди знав, що говорив. Але не ці командири.
— Я про собак нічого поганого не думав, — щиро мовив підполковник. — Я розумію, що ви не можете від них вимагати стільки, як від людини.
— Я від них вимагаю ще більше, — усміхнувся батальйонний інструктор. — Хіба люди можуть зрівнятися з ними слухом, нюхом, зором?
— А розумом?
— Так не можна говорити, — розпачливо закліпав очима Стогончік. — Все-таки деякі наші собаки справді мислять.
— Ви просто засліплені любов’ю до собак, — засміявся підполковник.