Проте і Принц, і Дракон з сивими лапами живуть по цей бік кордону.
А той — великий, дужий, чорний як ніч і, треба сказати, набагато вродливіший за Принца (вона впевнилася в цьому, кинувши на нього блискавичний погляд, але удаючи, що дивиться кудись в кущі) — той, у кого очі світяться таким гарячим полум’ям, що в неї температура, певно, з нормальних тридцяти дев’яти градусів підскочила до сорока одного, той живе за дротом!
Провідник зупинився і повернувся до стрільця. Ліза повинна була оббігти його й опинитися знову коло лівої ноги, та цей дикун з-за кордону так схвилював її, що вона посковзнулась і ткнулася мордою у вологу землю.
Провідник сердито смикнув за поводок, бо не любив, коли вона робила дурниці. Поводок натягнувся, послабшав і знову натягнувся, попавши їй між ноги.
— Дурієш, чи що? — здивувався провідник.
— З сучкою завжди так, — презирливо промовив стрілець.
— Все одно я б Лізу на пса не проміняв.
— Звичайно, ти ж з тих, що проливають сльози, коли, демобілізовуючись, прощаються зі своїми собаками, еге ж?
— Дивуйся скільки хочеш, а, як на мене, самиця краща від самця.
Стрілець заговорив серйозніше:
— А я знав пса, який мало не вмер від горя, коли його провідника демобілізували.
Ліза прислухалася до їхньої розмови і боязко, крадькома поглядала на свого хазяїна.
Ні, вони, здається, балакають про щось інше, — заспокоїлася вона. Хазяїн, певно, не звернув уваги на те грубе «у-а-а-у».
Стрілець підбив ногою камінчик.
— А Індрі дали пса, уявляєш собі?
— Так, жаль його, — похмуро кивнув провідник. Він скоса глянув на собаку, вибравши мить, коли Ліза не могла помітити цього погляду. Доводилося водночас спостерігати кордон, слухати стрільця — Пепіка Краткого — і стежити за кожним рухом свого собаки.
— Якось дивно поводиться, — мовив провідник, звертаючись до стрільця і думаючи про Лізу. Усміхнувся, згадавши раптом поетичний образ: коли відлітають дикі гуси, серця всіх жінок стають легкими. «А тобі, чорна дамо з гарему, — подумав, — не треба, щоб відлітали ніякі гуси. У тебе взагалі дуже легке серце». — То йому дали Цезаря? — спитав.
— Цезаря, — кивнув стрілець. — Як у пекло вскочив. Цезарю вже шість років, він змінив трьох провідників. Забагато для одного собаки, чи не так?
— Забагато, — погодився провідник.
— Тепер Цезар думає, що він провідник, а Індра — пес. А Індра ж трохи той, ти ж знаєш.
— Знаю, та взагалі він хороший хлопець. Надпоручик дав йому Цезаря, звичайно, тільки тому, що знає, який Індра чутливий.
— А тепер Цезар водить Індру. А не Індра Цезаря. Цезар зупиниться в якому-небудь місці, точно за наказом, де Індра, як правило, не зупиняється, бо забуває, — і тоді Цезар починає лютувати і гавкати на нього. Їй-богу, прапорщик Стогончік так не навчить, як Цезар Індру. Вчора він його просто покусав. Я сам бачив синці.
— Я таки не хотів би, щоб у мене був пес, — визнав провідник і знову скоса поглянув на свою чорну вовчицю. «З тобою теж погані жарти, — подумав він. — За тобою потрібен нагляд. Через тебе я вже два місяці не був у місті, хоч записку про звільнення можу дістати, коли тільки забажаю. Зовсім ти, дівко, сором втратила».
— Слухай, а ти Гасліка знаєш?
— Аякже. Молодший сержант. Чудовий прикордонник, — кивнув провідник.
— Так, він не раз відзначився, та все одно, знаєш, як його осоромив собака…
— Чекай! — прошепотів раптом провідник і простяг руку долонею до землі.
Ліза вмить лягла і нашорошила вуха. Стрілець замовк, допитливо оглянув кордон.
Дозорець з вежі махнув їм рукою: все гаразд. І показав підборіддям у напрямку межі, де сидів замислений лісоруб. Хвилину тому у нього ковзнула по схилу нога і зрушила з місця камінь. А тут, на кордоні, будь-який шум відразу ж привертає увагу.
Лісоруб засміявся — він згадав Брута…
Брут був лев. «Там колись починалася наша любов», — згадував лісоруб. І вже не бачив ні модрин, ні річки — перед ним знову був круглий манеж. Він знову чув у повітрі запах канатів і тирси.
В передніх рядах і ложах сиділи есесівці та гестапівці. У високих начищених чоботях, бездоганних, уніформах, з орденами, тут і там з моноклями.
Власне, Чіккі звали не Чіккі, а Інга, хоч може й це ім’я було не справжнє. У Кроне всіх звали не так, як у житті. Її номери мали найбільший успіх — вона однаково добре працювала і на трапеції під куполом, і як приборкувачка хижих звірів. Ніхто не знав, якої вона національності — певно, німкеня, — це було найімовірніше. Про характер Інги взагалі ніхто не сказав би нічого певного. Вона не думала про гроші — їх було у неї досить. І платив їй не тільки Кроне. Ходили чутки, що вона працює на абвер, — у той час в кожному цирку був свій шпиг.