— Дев’яносто дев’ять з половиною, — швидко відповів Штенцл. — А кийок — ось. — Він сунув руку за лавку і витяг звідти здоровенного сукуватого ціпка. — Учора його тут лісничий залишив.
— Як відслужимо, солдате, то якось зберемося та зап’ємо оті твої сьогоднішні прикрощі. Слово честі, зап’ємо. А зараз — ні. Хоча б тому, що алкоголь дуже шкодить молодим людям.
Підполковник ішов помалу, важко спираючись на ціпок.
— Трудно з цим «солдатом, — зітхнув капітан.
— З офіцерами теж трудно, якщо вони неспроможні вплинути на такого солдата, — засміявся підполковник. — Прекрасний солдат, який може, коли треба, допомогти своєму командирові.
Вони мовчки йшли лісом. Земля була м’яка, напоєна нічним дощем і ранковим туманом. Але тепер світило сонце.
— Я ж казав, що сьогодні буде теплий день, — мовив капітан.
— То нічого не значить, — махнув рукою підполковник. — Тепер на погоду не можна покластися.
Високо над ними, у густих холодних кронах сосон, гуляв вітер. Будівлі застави розсипалися на схилі видолинка. Схил з правого боку заріс лісом, не звичайним, а дуже загадковим. Із спостережних веж його наскрізь не проглянеш. Що не кущ, що не стовбур, дерева чи просто собі пучечок трави, то якась пастка, — нічому там не можна було вірити.
Десь ступиш, а раптом зовсім в іншому місці летить ракета, про яку й гадки не мав. А потім враз тиха, чорна, нечутна тінь собаки…
Тільки дурень міг одважитись пробратися через цей ліс.
Підполковник усе те знав. Зупинився і вказав ціпком на зовсім невинний кущ.
— А ви що, товаришу капітан, вважаєте, що вони там, по той бік, нічого не знають про наші застережні засоби?
— Я ніколи не недооцінював той бік, — усміхнувся капітан.
— Правильно, — кивнув підполковник. — Коли б та жінка належала до організації Гелена, її поінформували б. А виходить, що її не попередили. Чи, може, вона не збиралася заходити сюди?
У долині протікав струмок. Ще вчора води в ньому було зовсім мало, а після сьогоднішнього нічного дощу вода піднялася.
— Я весь час думаю про цей потік, — сказав підполковник. — Зранку він не дає мені спокою. Просто причарував мене.
— Тут повно форелі, — усміхнувся капітан.
Підполковник спирався на сукуватий патик і щоразу, коли спотикався, кривився від болю.
— Це вам не жарт — пошкоджене коліно. У гестапо мені розбили чашечку. У Будейовицях. І відтоді, як така погода… І взагалі мушу сказати, що я вже старий непотріб, — бурмотів підполковник.
— Не розумію, чому ви не довіряєте цьому потокові? — знизав плечима капітан Гаєк.
— Ну, ти-то, звичайно, знаєш, хитрюга! — усміхнувся підполковник. — Але… ви, товаришу, хочете, щоб я скоріше розкрив свої карти. Цей потік міг бути єдиним шляхом підходу для досвідченого ворога. У вас дуже хитрий батальйонний інструктор Стогончік. Так-так. Він розуміється на собаках. Я його собак образив. Це моя помилка. І я бачив по його очах, що він мені це днями доведе. Тисну йому руку. Треба звернути пильну увагу на потік. Ми відкинемо всіх звичайних людей і будемо шукати таких, хто вміє добре мислити.
Підполковник глянув на сонце і подумав, що це тільки перша фаза. Друга буде значно важча — стежити за людьми. І ще він подумав, що, мабуть, тепер саме час іти йому на пенсію. Лежати в теплій хвойній ванні, простягнувши ноги, і вигрівати коліно. «Але вони не пустять мене на пенсію і матимуть рацію».
— Добрий мені старий непотріб! — вигукнув капітан. — Для вашого життя роботи вистачить.
— Синку, — підполковник зупинився, спершись на патик. — Я розумію, що у вас теж багато, свого клопоту. Але кому в житті його не вистачає? Хіба що… комахам…
Внизу, за лісовою дорогою, захаращеною камінням і спиляними деревами, неподалік від потоку стояв будинок.
— Це той будинок? — спитав підполковник.
— Так. Я думав, що ви хотіли саме в цьому напрямку…
— Я не мав на увазі жодного напрямку, капітане. Якби ви мені сказали, що там лисяча нора, я все одно ішов би сюди. Просто щоб просвіжити голову. Огидне те пійло, я вам скажу!
— Тут живуть Грюнфельди. Густл Грюнфельд, якщо пригадуєте.
— Цікаво. Не пам’ятаю щось цього будинку.
— Трохи далі Гартман.
— Німці, чи що?
— Німецькі сім’ї, — кивнув капітан.
— Ага, тому ви мене сюди й ведете. Мене не цікавлять німецькі сім’ї. Прізвищ їхніх я не пам’ятаю. Склероз. Ну що ж, коли ти примушуєш мене думати, то я повинен думати. То що — вони всі живуть біля потоку?