— Але все-таки є наказ, — натякнув Гаєк.
— Цуценята не читають наказів, товаришу капітан. Якщо хтось весь час їсть, це означає, що він голодний. Коли хтось росте, він голодний.
— Ви, однак, не ростете, — здивувався капітан. — А ви… пробачте, їсте по шістдесят кнедликів і, якби вас не стримували, їли б ще.
— Я — це зовсім інше, — почервонів Штенцл. Потім ображено виструнчився. — Я ж не щеня.
— Ні, звичайно. Але зараз ідеться не про вас. Ви ввели в оману ветеринара. Він винайшов якийсь поживний препарат для щенят і тепер думає, що Лізині цуцики погладшали від препарату. Цуценята от-от луснуть. Підполковник їздить по гарнізону і всюди розказує про чудесний ефект свого винаходу, вважає препарат своїм великим успіхом, а тим часом усе це обман. Просто ви підірвали його авторитет. Якщо я йому про це скажу, він вам таке зробить, що ви почорнієте.
— Але, — «пампушка» Штенцл проковтнув слину, — ви ж йому, мабуть, не скажете, товаришу капітан. Нащо псувати людині радість, га? — довірливо спитав він.
Капітан Гаєк одвернувся до вікна.
Солдат Штенцл розпачливо тупцявся на місці і скидався на ведмедя.
Надпоручик Томічек загримів:
— Чорт забирай! Я б вас ударив, якби можна було…
Далі Штенцл почув такі слова, що на носі в нього виступили крапельки поту.
— Штенцл, прошу вас, ради бога, — змінив нарешті тон надпоручик. — Це ж не жарти. Як «фігурант» ви ж непридатний. Будь-який пес під час тренувань уже ніщо, коли кинеться й побачить, що це ви. Він краще погодиться, щоб у нього випали зуби, ніж укусить вас!
— А навіщо їм мене кусати! Я їх ніколи не кривдив, — здивувався «пампушка» Штенцл.
— О боже! — Томічек схопився за голову і з огидою мовив, обернувшись до капітана: — Мені ще бракувало, щоб Дракон, замість мертвої хватки, почав метляти хвостом, коли на змаганнях йому випаде вистежувати оцей нещасний «номер».
— Так то ж… з вашого дозволу… просто… — почав Штенцл, радісно усміхаючись, — просто мене собаки люблять.
— Це нікому не потрібно! — загримів надпоручик. — Собаки повинні любити тільки своїх провідників.
Штенцл хитав головою. Цього він не розумів. Хіба можна примусити тварин, щоб вони нікого не любили? Так не можна робити, і ніколи не може бути такого наказу. Ніхто в світі не може наказати, щоб навмисне завдавали шкоди собакам. А якщо є такий наказ, то він поганий.
Капітан підвівся. Жовна на вилицях у нього ще сіпались, але він опанував себе.
Було шість годин ранку, і батальйонний інструктор уже дві години працював. Він під’їхав до застави і скочив з машини.
— Солдат Штенцл, прийміть Лізу! — суворо звернувся він до Штенцла.
Той заціпенів.
Надпоручик Томічек теж здивовано підвів голову. Хоча вчора він сказав єфрейтору Кучері, що відберуть у нього собаку, але цього надпоручик собі не уявляв, незважаючи на те, що колись уже був подібний випадок.
— Звичайно, — обернувся капітан до обох. — Лізин провідник у лікарні, і ми не можемо так довго держати собаку без діла. А я помітив, що товариша Штенцла Ліза терпить. Гм, завдяки отому позачерговому годуванню.
Штенцл через силу пробурмотів:
— І це… І під час атестації?
— Так.
Штенцл знову почав ворожити на пальцях, але потім дійшов висновку, що то нічого не дає. «Вони вигадали це, щоб добити мене. До цього йдеться»!
Він збентежено оддав честь і вийшов.
«Пампушка» Штенцл прямував до Лізиної будки. Всі собаки вже були надворі. Провідники вели їх на коротких поводках на старт. Ліза стояла на задніх лапах, передніми б’ючи у дротяну сітку дверцят. Вона знала, що скоро щось тут у них робитиметься, і не розуміла, чому це не йде до неї провідник. Вона повинна бути з усіма. Ліза не забувала свого провідника, і їй було тоскно, що він так довго не приходить. Правда, коли вона бачила його востаннє, то був уже зовсім інший, не її провідник. Він ішов поруч якийсь бездушний, Ліза не відчувала його, не чула його голосу, він навіть не спромігся погладити її. Проте цуценята забирали в Лізи так багато часу, що сумувати за хазяїном не було коли.
Солдата, який одчиняв саме будку і щось при цьому бурмотів, Ліза терпіла, але серйозно до нього не ставилась. Її трохи дивувало, що він надівав на неї нашийник і поводок. Трусила головою.
— Ми вдвох із тобою багато ганьби сьогодні наробимо, — самокритично мовив Штенцл. — Море ганьби. Ти напевне візьмеш слід перша і поженешся по ньому, висолопивши язик, бо нашийник здавить горло, — я ж за тобою не встигну. Я не ласка. Вони повинні були б зважити на мою вагу.