Раптом Ліза здригнулась і захвилювалася.
— Що таке? — спитав Штенцл.
Вона подивилася йому в очі й злегка закрутила хвостом.
Штенцл раптом зупинився, примружився: «Що ж таке, я ж завжди її розумів?»
Він хотів уже сказати стрільцеві, але передумав, бо знав, що стрілець сміятиметься з нього.
Цуценя було незадоволене. Йому хотілося перебігти стежку, а мати на нього щохвилини гарчала. Рацек не послухався, перебіг все-таки стежку, з цікавістю понюхав внутрішній дріт, відчув, як його злегенька вдарило струмом, і перелякано впав на спину. «Ото щоб слухався», — загарчала Ліза і носом перевернула його, поставила на ноги. З усіх її щенят Рацек був найменш хоробрий. Він з острахом глянув на дріт і далі слухняно йшов із мамою.
— Цій Лізі я б не дуже довіряв! — сказав єфрейтор Краткий, незадоволений тим, що мусить іти з Штенцлом.
— Та ні, — рішуче закрутив головою Штенцл. — Це хороша собака.
Єфрейтор байдуже знизав плечима. «Що там тобі казати, сам переконаєшся».
Все було зовсім інакше, коли він ходив із своїм другом Кучерою. Але втрутилася Єва, і дружбі настав кінець.
Краткий скоса глянув на Лізу. Не злюбив він її з того вечора, коли вона зрадила, і вважав її винною у всіх подальших нещастях. Ліза йшла спокійно, іноді вловлювала якийсь запах, але він не був вартий того, щоб звертати на нього увагу хазяїна.
Пройшов дощ, повітря пахло свіжістю і осінніми грибами. З дерев опадало листя і ледь чутно шурхотіло. Річка за дротом була майже нерухома, гладінь її вже не чорніла, як влітку, а була яскраво-зелена, од води віяло холодом.
Очерет при березі шумів і тріщав під напором вітру. А якщо вже очерет тріщить, так і знай — літо минуло.
— Що це робиться з собакою? — неприязно спитав стрілець. Ліза несподівано сіла і задивилася в лісову шалину.
— Що з тобою, Лізо? — поторгав Штенцл за поводок.
Собака кволо заскімлила.
Штенцл глянув у зарості і спершу нічого не побачив. А Рацек теж щось відчув. Глянув на маму, потім сів і почав нюхати повітря. Раптом радісно заскавчав і кинувся в ліс.
Тільки тепер Штенцл побачив, як ворушаться понад землею гілки.
— Дивись! — гукнув він.
Стрілець не поспішаючи і зовсім без інтересу подивився на кущ, куди, голосно гавкаючи, мчав малий Рацек.
— Ну, звичайно, — промовив Краткий роздратовано. — Держи Лізу, бо вона в тебе теж утече.
Через галявину майнула чорна тінь. Вовк! Збив з ніг своє цуценя, обігнав Лізу і знову повернувся.
Ліза покрутила носом. «Я тобі дивуюся, — мовила Вовкові обурено. — Поводишся, мов якийсь хуліган. І взагалі не чіпай мене, коли я на службі».
Штенцл не знав, що робити, але Ліза допомогла вийти з скрутного становища. Просто не звертала уваги на свого друга, а ще старанніше виступала біля ноги провідника, високо піднімаючи лапи, щоб не заросити їх. І це було дуже схоже на парадний крок.
Вовк радісно ганяв по лісі, а цуценя бігало за ним, відчайдушно дзявкаючи. Задоволений такою грою і тим, що Ліза поблизу, Вовк весь час кружляв навколо, не наважуючись, проте, наблизитися. Нарешті підбіг кроків на двадцять.
— Іди геть! — крикнув на нього Штенцл.
Вовк зупинився, почувши людський голос, але тільки загрозливо вишкірив зуби.
Штенцл не злякався.
— Геть! — крикнув він і махнув рукою.
— Ти поводишся з собакою по-свинському! — буркнув єфрейтор.
— Тоді ти з ним щось зроби! — відрізав провідник.
— Треба було робити тоді, як він перескочив кордон, — гірко мовив єфрейтор. — Тепер це вже нічого не дасть.
Вовк то відбігав, то знову повертався, і взагалі поводився як мале щеня, намагаючись привернути Лізину увагу. Та Ліза перебувала на службі і була непохитна. «Я вже через тебе колись мала халепу», — загарчала вона до Вовка.
Цуценя, втомлене марною біганиною, ледве переставляло свої великі волохаті лапи. Воно повернулося до Лізи і побігло поперед неї. «Іди ззаду!» — наказала Ліза.
Рацек не послухався, бо не звик ходити отак слухняно біля ноги, як ходила мати. Він тільки відбіг уперед, щоб мати не могла його куснути.
І тут сталося…
Невдовзі перед тим Ліза почула запах свіжої глини. Якби це було попереду, вона б, звичайно, біля того місця зупинилась, недовірливо б його обнюхала і очима спитала б провідника, що то означає. Тут, на кордоні, все повинно мати свою причину. А якщо не має, то це підозріло. Проте свіжа глина край прикордонної стежки сама по собі нічого не означає, бо тут ходять сапери, що упорядковують кордон.
Ліза б дізналася, що тут хтось обережно зрізав дерен, щось у глині під ним робив, а потім поклав дерен так, як він і лежав. Та той, хто це робив, був не дуже пильний, бо не прибрав з дороги маленьких кавалків свіжої глини.