Єфрейтор Краткий підійшов до замаскованого телефону і подзвонив на заставу. Він говорив тихо і незворушно, стоячи на одному коліні, тримаючи автомат напоготові і не зводячи очей з кордону. Після того, як доповів про подію, задумано промовив:
— Той чорний диявол приносить самі нещастя…
Вовк летів лісом як вітер. Йому вже не треба було принюхуватись до сліду, він знав його. Мчав вишкіривши зуби і збоку скидався на скаженого.
Він думав не тільки про той знайомий і такий ненависний запах сліду, а й про залізну брязкітливу дугу, котра ще тоді у руках лісоруба так зловісно виблискувала.
Спинився, зачувши внизу голоси лісорубів. Завагався. Вовк знав, що не можна бігти до тих похмурих чоловіків, бо всі вони з сокирами і, звичайно, заб’ють, якщо він кинеться на одного з них.
Підбіг до халупи і, вдаривши всім тілом, одчинив двері.
У хаті було темно і порожньо. Вовк ліг на порозі і став чекати. Він міг би, звичайно, залізти під сарай і потім звідти підступно кинутись. Але в його серці не було ані краплини підступності — він завжди бився відкрито.
Франек, повертаючись з роботи, помітив пса здалеку. Усе гаразд, раз він дома.
— Стережеш добро свого хазяїна? — Засміявся Франек. Він трохи похитувався, бо випив сьогодні дві пляшки свіжого самогону. — Що ж, лежи й стережи! Ми з тобою проб’ємося, от побачиш! Мине якийсь час, і ти тут з усіх собак залишишся один. Але я мушу тебе виховати. Або по-доброму, або по-злому. Скоріш по-злому. І одного дня ти схопиш за горло чоловіка, який убив мою Інгу. Звичайно, вони потім тебе вб’ють, але ти виконаєш своє завдання.
Він впевнено спустив з плеча сокиру, і йому навіть на думку не спадало, що вона може сьогодні знадобитися. Радів лісоруб ще й з іншого приводу. Вже пішов поголос, що на кордоні щось сталося. Боузек приніс подробиці. «Кажуть, Лізине щеня. То велика помилка, — подумав Франек. — Мала бути Ліза. Але й щеня — непогано, на Лізу ще буде час».
Він не боявся, що його викриють, бо справу свою зробив добре. Трохи далі від того місця проходила стежка лісорубів, і коли, б якийсь пес почув його запах, далі стежки не пішов би, хоча б тому, що собаки знали всіх лісорубів і, звичайно, по їхньому сліду довго б не йшли. Собак цікавили тільки сліди чужих людей, а не тутешніх.
Франек ішов, посвистуючи і думаючи про те, як впоратися з іншими собаками. Раптом він зупинився, вражений. Це Вовк підвівся і став, наїжившись. Не загарчав, тільки отак дивно стояв.
— Що таке? — крикнув на нього здалеку Франек. — Геть, бестія!
Для певності він переклав сокиру з лівої руки в праву. У поставі пса щось насторожило його. Брут тоді теж так по-котячому згорбився, коли хотів кинутися на нього.
— А я загнав Брута віником, — засміявся Франек, підходячи до дверей.
У нього ще не було страху. Власне, він взагалі ніколи не боявся звірів.
Вовк стояв на порозі. Чекав.
Іншого б ця мовчазна собача постать не насторожила, але у Франека був добре розвинутий інстинкт самозахисту.
— Я змушений буду тебе вбити, щоб мати нарешті спокій! — промовив Франек. Зважив на руці сокиру, мигцем глянув на лезо, чи не затупилось за день. Він ще не вірив, що пес хоче на нього напасти.
— Але я тебе все-таки вб’ю, хоч би тому, що ти перший звір, який іноді наганяє на мене страх. Уб’ю всіх, хто хоче мене залякати, — бурмотів Франек. Він знав, — єдине, що може спонукати звіра кинутись, — це людська нерішучість і вагання. Якщо людина вагається, звір розуміє, що вона боїться.
Франек ступив кілька кроків і підняв сокиру, щоб ударити.
Цей пес його нервував —1 навіть не ворухнувся, стояв на порозі, як вирізьблений. І — ані звуку. Навіть не вишкірив зуби. Тільки дивився йому в очі. Це було нестерпно.
— Тікай! — люто заревів Франек.
Здається, крик вплинув — пес прибрав вуха назад і трохи відступив од дверей, щоб його не дістала сокира, коли б лісоруб змахнув нею.
Франек ступив ще крок. Віддихався.
— Ти все-таки мене поважаєш, — мовив трохи заспокоєний. — Ти знаєш, що я б з тобою не цяцькався.
Вовк кинувся в ту мить, коли Франек цього зовсім не чекав. У лісоруба не було часу навіть підняти сокиру, бо пес уже висів на ньому, міцно вчепившись зубами в зап’ястя правої руки.
Франек скрикнув від несподіванки й болю. І випустив сокиру. В ту ж мить Вовк одпустив його руку, бо інакше дістав би оглушливий удар лівою в ніс. Одскочив і припав до землі, готовий знову кинутись. Вовк добре знав усі прийоми, якими користувався хазяїн. Треба було однаково пильно стежити і за руками, і за ногами. Не були небезпечними тільки зуби — ними для боротьби хазяїн не користувався.