— Ну, ну, хороший собака, хороший, — забурмотів Штенцл. — Але зараз нема часу гратися.
Він хотів одштовхнути Вовка, але той не дався. Тоді Штенцл почав чухати його вільною рукою між вухами.
— Хороший собака, я знаю. Люди бувають свиньми, але тільки декотрі, не всі. Зараз я вас обох розумію, собачко…
Вовк крутив головою, він не звик, щоб його пестили.
Капітан Гаєк здивовано розкрив рота і відклав бінокль. Він був уже не потрібен, бо новий провідник з обома собаками підходив до застави.
— От тобі й скажений пес, — звернувся капітан до надпоручика. — Скільки живу, такого не бачив! «Пампушка» Штенцл спотикався на пагорбі, раз у раз поляскуючи Вовка по заду, коли той ставав йому на дорозі, а одного разу навіть схопився за його хвіст, бо посковзнувся і втратив рівновагу. І на все це Вовк не звертав уваги. А Штенцлове серце було вщерть сповнене смутку, і він теж нічого не помічав.
Вовк часом обганяв провідника, потім зупинявся і дивився йому в очі.
— Якби ти був людиною, ми б з тобою, звичайно, по розумілися, — бурмотів Штенцл. — Але ж ти мовчиш і тільки дивишся.
Він попрямував був до собачих будок, але Вовк перетнув дорогу і широкими грудьми вдарив його в ноги. Він не знав інших засобів зв’язку, але те, що він хотів сказати Лізі і тому чоловікові, сказав.
І Ліза відчула запах Франекового сліду, наїжилася і потягла поводок туди, куди хотів Вовк.
— Мабуть, ти цього хочеш, собако, — завагався Штенцл і поплескав Вовка по грудях. — Але я не знаю, що доброго це тобі дасть.
І він попрямував до дверей застави, куди тягли його обидві собаки.
— Так, тепер вас хочуть бачити вже дві собаки, Франеку, — озвався сухо капітан Гаєк. — Ідіть-но гляньте!
Франек підійшов до вікна.
Капітан кинув застережний погляд на молодшого сержанта, що не зводив з Франека очей.
— Чого? — тихо спитав молодший сержант.
Капітан здвигнув плечима.
— Не знаю. Щось є у повітрі. Здається, я щось зрозумів.
Надпоручик Томічек стиснув автомат, але тепер він мав на увазі вже не собак. Він на крок відступив од вікна, щоб Франеку було краще видно.
— Ні! Бога ради, ні! — скрикнув Франек, від жаху закриваючи обличчя обома руками.
Вовк почув той крик, дико завив і знову кинувся всім тілом на замкнені двері.
Ліза трохи постояла задумана. Весь час вона внюхувалась у запах Франекових слідів. Може, вона згадала, що цей особливий, брудний запах ішов від залізяк, які вбили її щеня? Враз вона також завила і кинулася слідом за Вовком на двері.
— То ви вже обоє хочете всередину, — догадався Штенцл і пішов до собак.
— Дивіться, Франеку, Ліза уже без поводка, — майже привітно мовив лісорубові капітан.
Франек широко розкрив очі. Не було сумніву в тому, що отой солдат внизу хоче відчинити двері.
— Не од-чи-няй! — заверещав Франек.
Штенцл застиг і глянув угору. І побачив бліде як смерть обличчя Франека і поряд усміхнене обличчя капітана Гаєка.
Обидва собаки люто гавкали.
Штенцл зробив спробу стати струнко і очима питав капітана, що йому робити.
— Поки що лишайтеся з собаками внизу, — гукнув з вікна капітан.
— Як це — поки що? — видихнув Франек.
— Мабуть, ви нам самі скажете, що мають проти вас ці собаки, — капітан говорив спокійно. Але в душі у нього була така відраза до цього пропахлого алкоголем і брудом чоловіка, що він з радістю пустив би собак всередину.
— Чому ви так боїтеся тих собак?
— Бо… боюсь, — признався Франек. — Тільки не пускайте… Тільки не….
З роззявленого рота капала слина і стікала по зарослій бороді.
Батальйонний інструктор Стогончік ішов згори і зупинився так раптово, що замахав руками, щоб утримати рівновагу. Це була якраз та мить, коли Вовк знову став на задні лапи, а передніми сперся Штенцлові на груди і шалено гавкав йому прямо в обличчя.
Батальйонний інструктор блискавично витяг з кобури пістолет.
— Не рухайтесь, Штенцл! — закричав він.
Солдат Штенцл здивовано глянув на нього.
— Чого це, товаришу прапорщик? — спитав він розгублено. Потім побачив у руці прапорщика пістолет, зрозумів це по-своєму, зблід і підніс руки вгору.
— Я нічого не зробив!
У інструктора, який за своє життя звик до всього, опустилася рука з пістолетом, і Штенцл почав гладити Вовка між вухами.
— Чорт забирай! — видихнув інструктор.
Штенцл зрозумів свою помилку і з полегкістю зітхнув.
— Вони хочуть всередину, але я не можу їх пустити, — мовив він з жалем і кивнув нагору. — Наказ згори!