З території застави виїхали дві військові машини. Перша одвозила злочинця.
Нагорі по вершині потемнілого пагорба пройшла лисиця. Вона високо піднімала лапки, щоб не замочити їх росою. Звідси її було добре видно. Побачивши людей, лисиця шмигнула в шалину.
На небокраї з’явилися перші зорі. Одна була рожева, друга червона, тоді ще синя, фіалкова, оранжева…. всіх кольорів.
Прапорщик Стогончік легенько потяг за поводок:
— Ходімо, Вовче!
Враз йому щось спало на думку. Він зняв нашийник з шипами і надів звичайний, шкіряний.
— Щоб тобі не давило, друже!
І пішов. Вовк неохоче рушив за ним. Обертався до Лізи, що тулилася тепер до Принца.
Стогончік зрозумів його:
— Жінки, Вовче! Жінки з незрозумілих причин приходять до нас, а йдуть від нас ще з більш незрозумілих причин. Ходімо, Вовче! Що людина напсувала, те можна виправити. У мене ти матимеш новий дім…
Внизу у сутінках стояв добряга Штенцл і, кліпаючи синіми очима, дивився на пагорб, по якому йшли батальйонний інструктор з Вовком. Потім повернувся до Лізи і незвично різко смикнув за поводок:
— Фу!
Ліза підвела очі, подивилася на нього і вишкірила зуби. Вона не хотіла, щоб з нею так поводились.
— Я тобі кажу — фу! — справді розгнівався Штенцл. — І не злись, бо дістанеш у мене… хоч цього й не можна!
І Ліза перелякано підібгала хвіст.
Вона почала поважати свого нового провідника…
