-- Елмо не бачили? – запитав він.
Я поглянув на нього. На його волоссі танув сніг. Він був блідий, наляканий.
-- Ні. Що трапилося, Хагоп?
-- Хтось полоснув ножем Отто. Гадаю, це був Загребельний. Мені вдалося чкурнути.
-- Полоснув? Він живий? – Я почав розглядатися за своєю торбою. Отто потребував мене більше ніж Елмо.
-- Так. Але рана важка. Море крові.
-- Чому ти його залишив?
-- Не міг підняти.
Він був п’яний. Напад на приятеля дещо протверезив його, але ненадовго.
-- Впевнений, що це був Загребельний?
Невже старий дурень намагався завдати удар у відповідь?
-- Впевнений. Рухайся, Док. Він довго не потягне.
-- Іду, іду.
-- Зажди, -- Ворон перебирав своє спорядження. – Я піду з тобою.
Він зважив у долонях два гостро наточених ножа, міркуючи, який обрати. Тоді знизав плечима і встромив обидва за пояс.
-- Візьми плащ, Док. На дворі холодно.
Поки я шукав плащ, він випитував у Хагопа, де знаходиться Отто. Потім наказав не рухатися з місця, поки не з’явиться Елмо.
-- Ходімо, Док.
Вниз по сходах. На вулицю. У Ворона оманлива хода. Видається, що він не поспішає, але мені доводиться енергійно рухатися, щоб не відстати.
Хуртовина розійшлася не на жарт. Навіть на освітлених вулицях, було видно не далі ніж п’ять метрів. Снігу вже нападало понад п'ятнадцять сантиметрів. Важкий, мокрий сніг. Температура падала і здіймався вітер. Ще одна завірюха? Дідько! Скільки можна?
Ми відшукали Отто трохи далі від місця, де він мав знаходитися. Він заповз під якісь сходи. Ворон направився прямо до нього. Звідки він знав, де шукати – вище мого розуміння. Ми перенесли Отто до найближчого ліхтаря. Він нам не дуже допомагав. Був у відключці.
-- П’яний в дим, -- фиркнув я. – В найгіршому випадку замерз би на смерть.
Він був увесь залитий кров’ю, але рана була неглибокою. Потребувала кілька швів, оце й усе. Ми затягнули його назад в кімнату. Я роздягнув його і взявся латати, поки він не був в стані скиглити.
Друзяка Отта спав. Ворон копав його, поки той не прокинувся.
-- Я хочу почути правду, -- сказав Ворон. – Як це трапилося?
Хагоп розповів, наполягаючи:
--- Це був Загребельний, чувак. Це був Загребельний.
В мене були поважні сумніви щодо цього. У Ворона теж. Але коли я закінчив вишивати, Ворон сказав:
-- Хапай свій меч, Док.
Тепер він скидався на мисливця. В мене не було жодного бажання знов пертися на мороз, та ще менше мені хотілося сперечатися з Вороном, особливо коли він перебував у такому настрої. Я схопив свій пояс з мечем.
Повітря було ще холодніше. Вітер – ще сильніший. Сніжинки були меншими, проте міцніше сікли моє обличчя. Я крокував позаду Ворона, питаючи себе, що він в біса робить.
Він знайшов місце, де полоснули ножем Отто. Новий сніг ще не повністю засипав сліди. Ворон присів і уважно дивився. Що він там бачив? Як на мене, було занадто темно, щоб щось розгледіти.
-- Може він і не брехав, -- промовив Ворон нарешті. Тепер він уважно вдивлявся в темряву провулку, з якого з’явився нападник.
-- Звідки знаєш?
Він не відповів.
-- Ходімо, -- і вирушив у провулок.
Не люблю я провулків. Особливо я не люблю їх у містах таких, як Троянди, де чаїться все зло знане людині, а можливо й дещо досі незвідане. Але Ворон йшов туди… Ворон потребував моєї допомоги… Ворон був моїм побратимом з Чорного Загону… Але, хай йому дідько, я волів би гаряче вогнище і тепле вино.
За час проведений тут, я блукав містом не більше трьох-чотирьох годин. Ворон виходив з кімнати ще менше. Однак видавалося, що він знає куди прямує. Він вів мене бічними вуличками і провулками, через прохідні двори й мости. Через Троянди пропливають три річки, поєднані між собою мережею каналів. Троянди славиться своїми мостами.
В цю мить мости мене зовсім не обходили. Я намагався не відстати від Ворона і не замерзнути. Мої ступні перетворилися в брили льоду. В чоботи постійно набирався сніг, а Ворон не збирався зупинятися за кожним разом, коли це траплялося.
Постійно вперед. Кілометри й години. За все своє життя я не бачив стільки притонів і борделів…
-- Стій! – Ворон перекрив мені дорогу рукою.
-- Що?
-- Тихо, -- він прислухався. Я прислухався. Не почув нічого. Поки ми стрімголов мчали вулицями, я мало що і бачив.
Яким чином Ворон йшов по слідах людини, що напала на Отто? Я не сумнівався, що він переслідував нападника, просто не міг збагнути як.
Чесно кажучи, Ворон вже нічим не міг здивувати мене. Нічим з того дня, коли я побачив, як він задушив свою дружину.